Сторінка
10
увібравши народну мудрість, найкращі здобутки національної етнопедагогіки, Г. С. Сковорода відшліфував їх на гранях свого таланту і повернув народові вічні духовні скарби – як Зорі Чумацького Шляху, як Заграву української національної педагогічної думки, як смолоскип шкільництва та освіти в Україні-неньці.
1. Літературна (поетична) творчість Г. С. Сковороди заклала підмурівок для появи у майбутньому класичних творів І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка та інших, бо на той час українська поезія вже досягла силабо-тонічного ужитку.
Педагогічні ідеї Г. Сковороди відіграли значну роль у подальшому розвитку вітчизняної науки про виховання і освіту. Українці із вдячністю згадують його як мудрого вчителя. Думки великого просвітителя, втілені у віршах, у піснях, розносилися по землі кобзарями й лірниками, полонячи людські душі. І. Франко писав: «Григорій Сковорода – явище вельми помітне в історії розвитку українського народу, мабуть, найпомітніше поміж усіх духовних діячів наших XVIII століття».
Г. С. Сковорода стояв у центрі духовного життя народу, мав значний вплив на формування національної класичної літератури, на розвиток окремих жанрів народнопоетичної творчості (пісні, байки, пареміографічні твори), на формування офіційної педагогіки та етнопедагогічних уявлень населення, на вдосконалення системи філософських поглядів на світ, суспільство, людину та її духовність, на розвиток культури слов'янських країн і народів.
Узагальнюючи, можна засвідчити: подвиг Г. С. Сковороди полягає в тому, що він пропустив через свій розум і серце, як через призму, величезні здобутки національної народно-педагогічної скарбниці, сприйняв, осмислив, оцінив і відобразив у своїх літературних і педагогічних творах у тому вигляді, в якому їх могла розуміти більшість висококультурних, малописьменних і зовсім неосвічених верств тодішньої української нації.
Своїми творами просвітитель прагнув донести до свідомості кожного найважливіші закономірності щасливого життя як загальнолюдської мети й тим самим збагатив вітчизняну філософію гуманістичним життєствердним ученням: від пасивного прийняття щастя до активного утвердження його в ідеалі самопізнання, «сродної» праці на своє і спільне благо.
Вести мову про значення поетичної, педагогічної, філософської, епістолярної спадщини Григорія Савича Сковороди, з різних сторін оцінюючи її, з урахуванням різноманітних недоліків, доцільно в масштабі не України, а більшості слов'янських країн, бо це – неординарне явище в темряві віку, блискавка людської думки, сяйво українського генія, предтеча педагогічної думки, національного шкільництва та освіти незалежної України.
2. Цінність педагогічної спадщини Г. Сковороди переоцінити неможливо, вона завжди займала і буде займати гідне місце в триєдиній системі педагогічного процесу, слугуватиме направляючими постулатами освітнього процесу, до яких постійно звертаються фахівці педагогіки, вихователі, всі, кого цікавлять проблеми формування Людини.
Як філософ Григорій Сковорода відомий насамперед своїми просвітницькими етичними ідеями, заснованими на критиці соціальної нерівності, паразитизму, експлуататорських класів, на моральному звеличенні трудового народу. В центрі уваги Григорія Сковороди, як і всіх інших просвітителів XVIII століття, була проблема людського щастя. Сенс життя людини він вбачав у самопізнанні, а щастя – у праці, яка відповідає її природним нахилам.
Тому для Сковороди людина – це не просто тілесний індивід, це окремий світ, «мікрокосмос». Пізнання людини означає, за Сковородою, не просто знання її тілесної організації (плоті), а осягнення її внутрішньої, духовної природи. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Мислитель не заперечує ролі й значення наукових і технічних досягнень, але наголошує на недостатності прогресу самого по собі для людського щастя. Він чи не першим із філософів нового часу висунув ідею перетворення праці до життя в найпершу життєву потребу і найвищу насолоду.
Григорій Сковорода повстав проти соціального поневолення людини, проти влади речей, здирства, користолюбства, наруги над вільними потягом людини до відповідності її нахилам, «сродної» праці. Ідея Сковороди про забезпечення всім і кожному «сродної» праці передбачала перебудову суспільного життя на основі перетворення праці у найвищу потребу і найвищу насолоду. Його критика спрямована проти паразитизму панівних класів, проти використання ними результатів людської праці для задоволення егоїстичних, «плотських інтересів».
Основні аспекти сковородинської концепції «сродної» праці: самопізнання, самопошук (співставлення роду діяльності та здібностей), самовдосконалення, самоутвердження, (побудова та використання моделі діяльності), усвідомлення самоцінності людського «Я» (залежить від внутрішнього світу людини, спрямованості думки, що визначається природною вдачею, внутрішніми духовними можливостями), визначення антропологічного характеру духовності, гармонійність
визначальних начал (розуму та почуття), гармонійність світовідчуття.
Сучасна педагогічна наука повинна усвідомити концепцію «сродної праці», складову етики Г. Сковороди, що, на нашу думку, може бути не тільки методологічною засадою природо- і культуровідповідності в навчанні і вихованні, але й основою рефлексії, в якій, за слушним спостереженням Т. Яценко, «…увага спрямована на діяльність власної душі і передбачає віковузрілість, психологічнездоров’я суб’єкта та його схильність до розміркувань».
Таким чином, «сродна» праця може стати основною та головним чинником національної освіти, скласти фундаментальні засади процесу становлення і розвитку творчої особистості в сучасному суспільстві, в основі яких лежить принцип організації сучасного процесу виховання та освіти: антропоцентризм; ідея праці (шлях активності людини, основне джерело щастя та задоволення); осмислення тілесної організації (самопізнання); осягнення та бачення духовної природи людини (вдосконалення); неповторність світовідчуття; народність виховання.
Головний педагогічний принцип Сковороди – розвиток природних здібностей людини. Суттєві моменти його педагогічної теорії і практики, викладені у віршах, байках та у філософських творах, давно привернули увагу дослідників.
Метою виховання він вважав не тільки навчити знаходити істину, пізнавати явища природи, а насамперед – прищепити благородні почуття, такі як дружба, вдячність, любов. Природу людини характеризує не тільки її розум, скільки «благоє серце», «добра воля», тобто схильність до здійснення добрих вчинків. Природа «єсть всенародная и истинная учительница». Та це не означає, що процес виховання відбувається стихійно, сам собою. Ролі педагогічної науки, вихователя, школи Григорій Сковорода надає важливого значення. Хто бажає навчити сам, мати необхідний моральний авторитет вчителя, вміти поєднувати слово і діло, наголошував він.
Освіту Григорій Сковорода розглядав як один з основних засобів у реалізації свого соціального ідеалу. Виходячи із своєї філософської концепції та особистого педагогічного досвіду, він обґрунтував низку актуальних проблем. Вирішуючи їх, зробив вагомий внесок у розвиток вітчизняної педагогічної науки. У притчах, байках, листах філософ оголошував війну невігластву. Він критикував школу, яка не виховує справжньої людини, а лише прищеплює прикмети показного благородства, манери світської поведінки.