Сторінка
4
виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядної позиції;
утвердження принципів вселюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших чеснот;
формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря;
забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров’я;
виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;
формування глибокого усвідомлення взаємозв’язку ідей свободи, прав людини та громадянської відповідальності;
розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов її самореалізації;
формування у дітей і молоді уміння міжособистого спілкування та підготовка їх до життя за ринкових відносин.
Головна мета, пріоритетні напрями, основні шляхи реформування української системи національного виховання сформульовані у восьмому розділі «Декларації про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 року, Державній національній програмі «Освіта» («Україна ХХІ століття»), «Концепції школи нової генерації – української національної школи – родини» (1994 року), «Концепції безперервної системи національного виховання» (1994 року), «Концепції розвитку загальної середини освіти» (2000 року), «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи» (2000 року), «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи» (2001 року), Національній доктрині розвитку освіти (2002 року).
Отже, мета виховання завжди об’єктивно відображає вимоги суспільства до людини. Ці вимоги у свою чергу визначаються рівнем розвитку суспільства, характером виробничих відносин, тому мета виховання може змінюватися на різних етапах історичного розвитку суспільства, в різні історичні часи виховання мало різний характер, різними були його зміст і спрямованість. Із розвитком суспільства виникають уявлення про ідеальну людину і поступово формується в суспільній свідомості педагогічний ідеал гармонійно розвиненої особистості. В античні часи педагогічний ідеал включав гармонійний розвиток як фізичний, так і духовний, але без трудової діяльності. У середні віки як мета виховання пропагувався аскетизм. Для епохи Відродження характерним є гуманізм, пошук нових шляхів формування гармонійно розвиненої особистості, визначення значущості, активності людини. У цей період провідне значення надається розумовому, моральному та релігійному вихованню. У другій половині ХІХ – на початку ХХ століть формується концепція «вільного виховання». Паралельно виникає ідея всебічно гармонійно розвиненої особистості. Вона розглядається з трьох пріоритетів:
виробництво;
політика;
культура.
Простежуючи розвиток освіти в Україні ми можемо зазначити, що входження до Російської держави означало для України втрату самобутності української освіти, набуття нею рис уніфікованої імперської системи. Починаючи з кінця XVIII століття, московська влада намагалася знищити не тільки традиційну українську освіченість, але й народне шкільництво.
Формування особистості у педагогіці XVIII – XIX століття починається перш за все з сім'ї, на лоні рідної природи, коли дитина перебуває під впливом рідних, близьких для неї людей і її формування здійснюється засобами народного виховання (казка, гра, легенда, міф, перші елементи праці, які найчастіше дитина засвоює від бабусі, дідуся; переконання, виробленні на основі життєвих прикладів, звичаїв, традицій тощо). Починає здійснюватися процес передавання життєвого досвіду старших поколінь молодшим.
Виховними ідеалами є мисляча, чуйна, освічена людина зі світлим розумом та гарячими почуттями, яка б жила на благо народу. Прагнення до формування людяності, благородства і вдячності.
Головний принцип нової парадигми освіти – розвиток освіти не тільки з метою найбільш адекватного відображення вимог життя, скільки з метою радикального творчого покращення життя, не стільки реагування на зміни потреб суспільства, скільки установка на формування нових перш за все творчих, високодуховних потреб.
Григорій Савич Сковорода – найвидатніша постать у культурному й літературному житті України XVIII століття
Григорій Савич Сковорода – найвидатніша постать у культурному й літературному житті України XVIII століття. Великий народний мислитель, просвітитель і письменник, він у своїх творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, виражав передові погляди українського громадянства.
Григорій Савич Сковорода народився 22 листопада 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині в сім'ї козака. На майбутнього філософа незабутнє враження справили чудові рідні краєвиди, народні звичаї і традиції, пісні й думи лірників. Маленький Григорій виявив хист до гри на народних інструментах, сам складав і гарно виконував пісні. Батьки прагнули дати синові освіту: спочатку хлопчика навчав сільський дяк, а згодом його віддали до сільської церковнопарафіяльної школи, де він виявив сильний потяг до знань, непересічні здібності до наук, співу й музики.
У 1738 році (в деяких дослідженнях вказується 1734 рік) Григорій Сковорода став студентом Києво-Могилянської академії, яка в той час була єдиним вищим загальноосвітнім навчальним закладом Наддніпрянської України, але не поступалася своїм рівнем перед тогочасними європейськими університетами. Академія мала багату бібліотеку, високоосвічених викладачів, тому серед бажаючих навчатися були і юнаки –чужинці, зокрема, з Болгарії, Молдови, Сербії. Особливо добре було поставлено викладання мов, поетики, риторики. Повний курс навчання складався з восьми ординарних класів і тривав 12 років. Чотири перших роки (підготовчий – фара, три молодші – інфіма, граматика, синтаксис) відводилися для опанування старослов’янської, латинської, української, грецької та польської мов. У двох старших класах – філософії та богослов’я кількість слухачів суттєво зменшувалася через тривалий термін навчання (6 років).
Григорій Сковорода навчався в Київській академії з перервами майже 10 років. У перших чотирьох граматичних класах він ґрунтовно оволодів старослов’янською, книжною українською, латинською й польською мовами. У наступних слухав лекції цими мовами, складав вірші й промови, брав участь у диспутах і тим самим удосконалював володіння ними. З кінця 30-х років XVIII століття в Академії було поновлено вивчення грецької мови, а також започатковано курси німецької і староєврейської мов. Слухач Г. Сковорода швидко оволодів і цими академічними дисциплінами. Захоплювався творами Плутарха, Цицерона, Горація, Лукіана.
У 1742 році Г. Сковорода був змушений перервати навчання, бо, згідно з царським указом «Про набір співаків у придворну капелу, між іншим і з студентів Київської академії», його як соліста академічного хору, забрали до Петербурга. Окрім життєвого досвіду, тут Григорій Савич здобув додаткову музичну освіту. Проте, не задовольнившись званням придворного співака, у 1744 році він першої нагоди повертається до Академії і в 1750 році закінчує клас піїтики, риторики й філософії, а також прослуховує лише дворічний (замість чотирьох років) курс богослов’я. Оскільки Сковорода – студент зажив слави «знанням музики» адміністрація рекомендувала його генерал-майорові Г. Вишневському для супроводу в його поїздці до Угорщини. Багато хто зі студентів у ту епоху, бажаючи ознайомитися з досягненнями закордонної науки, поповнити освіту, вдосконалити знання мов, шукав нагоди (за браком грошей і державних стипендій) у такий спосіб відвідати європейські країни. Під час служби в російській місії в м. Токаї (1750 – 1753) Г. С. Сковорода дістав змогу подорожувати з Угорщини до Відня, Офена та інших міст Австрії, до Словаччини, Німеччини.
Інші реферати на тему «Педагогіка, виховання»:
Методологія педагогіки вищої школи
Гуманізація організаційних основ освіти
Громадянська освіта та формування національної свідомості на уроках історії України
Нестандартні уроки як засіб підвищення якості знань учнів на уроках математики
Бакалаврська робота — заключна форма відображення наукових пошуків