Сторінка
1

Основні проблеми викладання образотворчого мистецтва

З аналізу сучасних шкільних підручників і нових програм навчальних предметів можна зробити висновок, що всі їхні автори родом із радянського минулого, ( яке ще не дає змоги створити національну за духом школу). Зміна псевдо-інтернаціональних та атеїстичних гасел на національні й богословські не приховує демагогічності, лозунговості, таких характерних для радянської школи. Не змінилися методологічні підходи, не наповнився новим змістом зв'язок учитель – учень, учень – учитель.

Сучасна педагогіка не ґрунтується повною мірою на традиціях національного виховання, на попередній педагогічній спадщині, що органічно випливали з ментальності нашого народу, його характеру. І надалі залишаються актуальними погляди галицьких педагогів XIX ст. (Г. Врецьони, Ю. Дзеровича та ін.) про те, що метою виховання й навчання має бути цілісна людина, тобто слід розвивати не тільки розумові й фізичні сили, а й духовні, не тільки розвиток «голови», а й «серця», Принциповими є погляди на особистість школяра не як на об'єкт виховання, а як на активного учасника виховного процесу. Тому завданням школи має бути вироблення самостійності та волі, тобто формування характеру з розвинутими національними, етичними, естетичними мотиваціями, Все це можна реалізувати за умови, що навчання в школі буде виховним.

Розвиток емоційної чутливості дитини

Складається враження, що автори нових програм з образотворчого мистецтва, хоч і підсвідоме, керуються Програмою єдиної трудової школи (1921 р.), де зазначено: «Не художниками і не естетами ми повинні зробити дітей у загальноосвітній школі, а сильними людьми, які повно живуть і повно відчувають життя», Але якщо замість слова «естет» записати дослівний переклад з грецької мови — «той, що відчуває», то цитата втрачає глузд. Не може бути повноцінною людина, що не відчуває світу. В чому ж полягає відчуття? Відчуття безпосередньо пов'язані з емоціями, Саме в українській школі необхідно враховувати українську ментальність, що базується, як зазначають дослідники української духовності, на емоційній чутливості, яка часто навіть переважала над інтелектом і волею. Саме в емоційності вбачали дослідники особливі ознаки українського характеру.

Завдання сучасної української школи полягає у відродженні емоційної чутливості в наших дітях, бо саме їм притаманне природне емоційне сприймання. Необхідно позбавити дітей сенсорно-емоційного голоду. Актуальним є розвиток у дітей емоційної пам'яті, естетичних почуттів, творчої уяви, що формується саме на основі емоцій, емоційної чутливості як першооснови сприймання й відтворення. Емоції лежать в основі художнього смаку, образного мислення, спостереження і взагалі будь-якої творчої діяльності. Сучасна школа повинна розширити шкалу емоційної чутливості душі дитини, бо саме душею пізнаємо світ. Висока емоційна чутливість допоможе повніше і цікавіше сприймати світ внаслідок інтеграції прихованих сприймань із-за меж свідомості у свідомість дитини, про що писав ще Готфріт Лейбніц.

Нехтування чутливим сприйманням було і є основним недоліком школи. Важливість чутливості була помічена ще Радіщевим. У книзі «Про Людину» він зазначає: «Байдужість є моральною смертю». Саме байдужість або беземо-ційність є симптомом духовної смерті людини. Це явище все глибше проникає зі світу дорослих у світ дітей. Протистояти цьому найбільшому злу і вести боротьбу з ним можна лише за допомогою нових розробок, нових підходів до виховання й навчання. Суть духовного виховання можна визначити словами Й.І.Вінкельмана, німецького вченого, історика, мистецтвознавця XVIII ст.: «М'якість серця і вразливі відчуття».

Саме завдяки цьому дитина може розвиватися органічно, вбираючи попередні культури і на їх основі створюючи нове. Необхідно враховувати тісну залежність між розвитком дитини і впливом культури народу.

Саме емоційну чутливість слід розвивати в дитячому віці, щоб не пропустити так званий критичний час. Саме в цьому віці вплив зовнішніх чинників є найсприятливішим, найефективнішим у формуванні психологічних функцій.

Психологічні функції реалізуються в певних навичках, уміннях, поведінці. Вже доведено, що утворення синапсів, тобто певних зв'язків між нейронами, які забезпечують саме проходження певних психологічних функцій, можливе лише в дитячому віці, а вже в подальшому це майже неможливо і недосконало. Українська школа повинна виховати в дітей прагнення до художнього освоєння навколишнього світу, через здатність тонко відчувати, детально опрацьовувати дійсність, що відіграє велику роль у формуванні особистості. Водночас слід пам'ятати про природно дуже розвинену чутливість української душі, яка вміє жити настроями, легко запалюється й так само легко гасне. Найкращі почуття, не підпорядковані розуму, часто є джерелом багатьох непорозумінь і трагедій.

Важливо навчити дітей бачити різницю між пасивним сприйманням навколишнього світу, де людина є лише стороннім спостерігачем, навіть якщо й зацікавленим, і між сприйманням світу, що полягає в духовному освоєнні дійсності, де людина в центрі створеного нею світу. Слід приділити велику увагу внутрішньому світу учня, його прагненню прислухатись і вивчати цей світ. Видатний художник А.Філонов, автор методу аналітичного мистецтва, писав: «Вивчай усе, що є в зовнішньому світі, що є в твоєму внутрішньому і внутрішньому світі кожної людини».

Розвиток чутливості, що безпосередньо пов'язаний із внутрішнім світом учня, аналізом цього світу, гальмується із засиллям «логізму» як у минулій радянській школі, так і в сучасній українській школі. Саме «логі-зація» навчального процесу передбачає накопичення й оволодіння великим обсягом інформації. Внаслідок цього знання стають емоційно безбарвними. І вже зараз можна констатувати, що в сучасних дітей емоції слабнуть ще більше. А саме сила емоцій визначає глибину внутрішнього світу і саме це визначає в людині творця, а не різноманітний діапазон інформації, який хоч і потрібен, але визначає людину-виконавця, люди-ну-гвинтика. Ми, педагоги, «міняємо, — як писав Гейне, — чисту золоту монету споглядання на паперові гроші книжкових визначень і виграємо в широті життя те, що програємо в глибині його».

Через усі шкільні програми з образотворчого мистецтва наскрізь проходить розвиток репродуктивних здібностей. Це ще якось можна було б зрозуміти, коли б мова йшла про художні училища або художні інститути. Розвиток творчих здібностей тут тільки декларується, а саме вони (і тільки вони) здатні формувати естетичний і моральний розвиток учня. Але й розвиток репродуктивних здібностей, на чому побудовані нові програми, не вдається реалізувати через їхню структуру і малу кількість годин, відведених для вивчення. Необхідно вчителю образотворчого мистецтва відмовитись від традиційного розуміння розвитку творчих здібностей як здатності зображати речі, через які мимоволі самовиражається людина. Саме в програмах і посібниках з образотворчого мистецтва процес навчання було зведено до освоєння необхідної суми знань і вмінь і саме цьому процесу намагалися надати творчого характеру.