Сторінка
14

Стан та розвиток професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю в Україні в 1958-2008 рр

Таким чином, проведене дослідження свідчить, що системний багатоступінчастий контроль керівниками училища, інженерами-педагогами, здійснення якого забезпечувалось шляхом використання різноманітних форм та методів було необхідною і важливою умовою, завдяки чому своєчасно виявлялися недоліки в навчально-виховному процесі, надавалась своєчасна та кваліфікована допомога його учасникам, що сприяло удосконаленню організації навчально-виховного процесу.

Постійний контроль за діяльністю учнів під час навчально-виховного процесу привчав їх до регулярної праці та дисципліни, виробляв звичку ритмічної систематичної роботи, сприяв зосередженню уваги на роботі та підвищував відповідальність за виконання кожного завдання.

Встановлено, що навчальних закладах професійної технічної освіти основна увага спрямована на реалізацію функцій управління (управління процесом теоретичного навчання, управління виробничим навчанням та внутрішньо-училищне управління), що забезпечують директором та його заступниками.

Таким чином, зроблений аналіз управління професійно-технічними навчальними закладами та вивчення її стану в практичній діяльності профтехучилищ дозволили зробити висновок, що, професійно-технічний навчальний заклад швейного профілю – це цілісне соціальне утворення, яке має власну структуру і виконує специфічні функції в суспільстві: виховує та навчає учнів, забезпечує їхню професійну самореалізацію в галузевих підрозділах агропромислового комплексу. Визначено, що управління ПТУ швейного профілю - цілеспрямована дія на цілісну систему навчального закладу або окремої підсистеми, що утворюють ціле, з метою забезпечення функціонування, удосконалення, розвитку, оптимального досягнення мети – підготовки кваліфікованих кадрів для легкої та текстильної промисловості.

Інженерно-педагогічні кадри професійно-технічних навчальних закладів (1958-2008 рр).

Вивчення науково-педагогічної літератури висвітлило сутність професійно-педагогічної діяльності інженера-педагога та особливості її здійснення.

Поступові постійні зміни, які відбувались протягом другої половини ХХ століття, зумовили зростання вимог до педагогів професійно-технічних училищ. Саме інженеру-педагогу належала провідна роль у передачі учням знань, прищеплювання їм навичок та вмінь професійного характеру, у стимулюванні їхньої творчої активності в процесі начальної діяльності. Від особистісних якостей інженера-педагога та вмінь вірно спланувати навчальну діяльність учнів, спрямувати їх на успішне виконання поставлених завдань за рахунок вірно обраних шляхів, форм, засобів та методів навчання залежала ефективність здійснення навчально-виховного процесу. Вищезазначене зумовило і вимоги до педагога та майстра виробничого навчання, які повинні були володіти професійними знаннями з певної спеціальності, мати необхідну педагогічну підготовку.

Так, розвиток процесу підвищення рівня компетентності інженерів-педагогів пройшов декілька етапів, що представлено у табл.1.7, додаток В.1, серед яких:

І етап (1958-1965 рр.) – етап активізації процесу підвищення рівня кваліфікації інженерно-педагогічних кадрів. Даний етап характеризувався усвідомленням важливості ролі інженера-педагога у навчально-виховному процесі, тому вимагало постійного підвищення його кваліфікації за рахунок різних заходів: семінарів-практикумів, стажування, впровадження переатестації. Але проведені заходи не задовольняли вимоги і рівень компетентності майстрів виробничого навчання та викладачів спеціальних дисциплін. Викладачі не мали достатнього досвіду у викладанні занять.

ІІ етап (1966-1987 рр.) – етап подальшого вдосконаленню процесу підвищення рівня кваліфікації інженерно-педагогічних кадрів. Цей етап характеризувався підвищенням компетентності інженерно-педагогічних кадрів завдяки проведенням у професійно-технічних навчальних закладах методичних заходів (педагогічних рад, методичних нарад, семінарів, конференції); стимулюванням праці (нагородженням дипломами, грамотами, цінними подарунками, грошовими преміями); організаціями їхньої участі у виставках технічної й педагогічної майстерності, на яких інженерно-педагогічні кадри демонстрували методичні розробки, вміння використовувати сучасні технології.

ІІІ етап (1988-2008 рр.) – етап виникнення ускладнень у процесі підвищення рівня кваліфікації інженерно-педагогічних кадрів та адаптації процесу підготовки інженерно-педагогічних кадрів. Цей етап ознаменувався пошуком нових методів та форм підвищення рівня компетентності інженера-педагога; були прийняті більш різноманітні заходи, такі як: курси підвищення кваліфікації педагогів та майстрів виробничого навчання; направлення інженерів-педагогів для отримання вищої спеціальної освіти; відбулося зростання якісного складу інженерно-педагогічних кадрів профтехосвіти за рахунок отримання ними педагогічної освіти; з’явилися кваліфікаційні категорії педагогічних працівників; впровадженням інноваційних методів та засобів викладання у навчально-виховному процесі. Негативним цього періоду виявлено відсутність правової регуляції процесу підвищення рівня кваліфікації.

Для підвищення рівня кваліфікації інженерів-педагогів організовували методичні заходи: семінари-практикуми, вивчення НОП, стажування, впровадження їх переатестації.

Так, зміст довідки “Про хід виконання Українським республіканським управлінням та навчальними закладами трудових резервів Закону “Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти в Українській РСР” свідчить, що значну увагу для підвищення рівня компетентності майстрів виробничого навчання та педагогів в навчальних закладах відігравали постійно діючі семінари-практикуми по вивченню нової техніки, прогресивної технології виробництва та передових методів праці, до проведення яких залучалися найбільш кваліфіковані робітники навчальних закладів, інженерно-технічні робітники та передові робітники-новатори підприємств. Протягом 1959 р. на таких семінарах-практикумах підвищили свою кваліфікацію до 1000 майстрів виробничого навчання та викладачів спеціальних дисциплін.

Однак, проведені заходи не задовольняли вимоги і рівень компетентності майстрів виробничого навчання та викладачів спеціальних дисциплін. Наприклад, у статистичному звіті “Про підсумки навчальної роботи Харківського технічного училища №4 за 1961-1962 навчальний рік” зазначено, що на засіданнях педагогічної ради систематично розглядались важливі питання щодо ефективного функціонування навчального процесу, серед яких особливе місце займала організація навчального процесу. Методичну комісію училища особливо хвилювала проблема неякісного виготовлення учнями швейних виробів на виробничому навчання, оскільки не всі майстри виробничого навчання слідкували за якістю продукції і докладали зусилля щодо виправлення ситуації. Зазначалось, що у багатьох учнівських групах, де майстрами виробничого навчання були А.І. Губенко, В.Г. Журба, Д.О. Васильєва, С.С. Рєшетченко, спостерігалось багато неякісно виготовлених швейних виробів, які не приймались контрольним майстром.