Сторінка
4
На початку ХХ ст., як описує російський дослідник О. Андрєєв у книзі “Час Шамбали”, серед європейських традиціоналістів отримав поширення ще один, поряд із Шамбалою, центральноазіатський переказ про підземну країну Агартха (Агарті, санскр. “невловима”, “недоступна”, “невразлива”)[xvii]. В 1910 р. послідовники щойно померлого французького традиціоналіста Александра Сент-Іва д'Альвейдра опублікували у Парижі його твір під назвою «Місія Індії в Європі» («Mission de l'Inde en Europe»). Фактично це було друге видання книги, бо перше, 1886 року, автор власноручно знищив, залишивши лише один примірник[xviii].
Александр Сент-Ів народився в католицькій сім'ї. Вихователем його був католик Фредерік де Метц. Після короткої служби на морському флоті у Бресті Сент-Ів поселився на одному з нормандських островів. Потім він вступив у товариство ілюмінатів, де був членом його наставник де Метц та академік Віктор Гюго. Тут і склалося його уявлення під впливом великого письменника про прадавній «соціальний заповіт». Тут він знайомиться з працями Антуана Фабра д'Оліве, зокрема «Відновлена єврейська мова» ("La langue hebraique restituee", 1815).
Після розгрому Паризької комуни в 1871 р. Сент-Ів поступив на службу в Міністерство внутрішніх справ, видав декілька збірок віршів. В 1877 р. в Лондоні взяв шлюб з 50-річною російською графинею Марією Вікторівною Келлер (уродженою Ризнич). Залишивши службу, Сент-Ів купив в Італії титул маркіза д'Альвейдра і зайнявся соціально-езотеричними пошуками та літературною творчістю. Близько 1880 р. він отримав від якихось індійських гуру (Ріші Бхагвандас-Раджі-Шріна і Харджі Шаріф) посвячення в таємне вчення. За реальними ж даними він був учнем французького езотерика Фабра д'Оліве, автора книги "Відновлена єврейська мова".
Найбільш популярними працями Сент-Іва були: «Місія соверенів» (1882), «Місія робітників» (1883), «Місія євреїв» (1884), «Місія Індії в Європі» (1886) та «Місія французів» (1887). У цих працях Сент-Ів розкривав основи «іудео-християнського соціального закону» — Закону Синархії — та виклав синархічний погляд на історію людства. Начебто основи закону Синархії передавалися протягом 86-ти століть по ланцюгу наступності через посвячених адептів: від індусів до єгиптян, від єгиптян до євреїв, від євреїв до християн.
У праці "Місія Індії в Європі" Сент-Ів розповідає про таємничу країну в надрах Гімалаїв — Агарті (Agarttha). Країна ця має „СИНАРХІЧНУ” форму правління, і ї населення становить 20 млн. чоловік. Згідно з вченням Сент-Іва, існує два типи організації людських співтовариств: анархічний, пануючий на землі протягом останніх 5 тисяч років, і передуючий йому синархічний. Сутність синархічного ладу (від грецького «синархія» — «співвладдя»), що є одночасно теократичним і демократичним, складається з потрійної «соціальної» ієрархії влади: жрецтво, ініційовані миряни, глави сімейств (батьки і матері). Така система управління соціумом є втіленням вищого Божественного Промислу, умовою соціальної гармонії та справедливості, бо повністю відповідає троякій природі людини — інтелектуальній, моральній і фізичній.
Власне синархічною влада була створена 9 тисяч років тому легендарним Рамою (героєм давньоіндійської «Рамаяни») як гігантська УНІВЕРСАЛЬНА ІМПЕРІЯ ОВНА (Empire Universel du Belier). Саме звідси починається «САКРАЛЬНА ІСТОРІЯ» білої раси, котра перемогла тоді пануючу «чорну расу». В цій імперії Агарттха виконувала роль одного з релігійних центрів-«університетів», де зберігався вищий гнозис та здійснювалися ініціальні обряди. Правляча династія, глава якої титулувався brahatma (brahmatma), належала до так зв. «Сонячної» (Surya-vansha), котра колись мешкала в Айодхі і веде свій родовід від Вайвасвата (Вівасвата), сьомого Ману даного циклу. Але приблизно за 3 тисячі років до н.е., внаслідок розкольницької діяльності принца Іршу, який відкинув божественні Принципи, розпочався розпад премордіальної Рамідської імперії. На землі поступово запанувала Анархія. Саме тому агартійці „пішли під землю”. Іршу очолив повстання саме „царсько-кшатрійської” касти проти жрецтва. Символами повстання стали „Бик” („Тілець”), „Місячний Серп”, „Червона барва”, „Червона голубка”.
Характеризуючи „соціально облаштовану” — синархічну — державу Агарттху, Сент-Ів всіляко прагнув підкреслити її відмінність від держав анархічного типу. Агарттха не знає насилля, їй невідомі такі збочення сучасного світу, як бідність, проституція, п'янство, антагонізм верхів та низів, поділ людей на касти тощо. Керована «вождями великої духовної сили», вона є «центр ініційованих», зберігаючий у своїх надрах «літописи людства за весь час еволюції на землі протягом 556 віків». Міста Агартхи «розташовані найчастіше у підземних будовах» і тому невидимі людям. Там, у череві землі, заховані найбагатші бібліотеки агартійців — «повне зібрання всіх мистецтв і давніх наук». Там же у підземеллях «багаточисельний народ двіджасів» (двічінароджених) вивчає священні мови, а серед них — «універсальну» мову Ватан. Про жерців Агартхи Сент-Ів говорить наступне: "Все ними досліджено в просторі та в глибинах морів, навіть роль магнітних потоків, що йдуть від одного полюса до іншого. Все вивчено у повітрі, навіть і невидимі сутності, котрі там перебували, навіть електрика, котра там розвивається у луни (ехо), після того, як вони утворилися в надрах земної кулі, щоб туди повернутися"[xix].
Завантажити реферат