Сторінка
17

Формування умінь використовувати лексичний повтор як засіб міжфразного зв’язку

Процеси сприймання, розуміння та продукування усного й писемного мовлення неоднакові. Обидві форми як різновиди зовнішнього мовлення розглядаються в контексті проблем розвитку вищих психічних функцій.

Перша спроба виділити й психологічно проаналізувати усне i писемне мовлення належить Л.С. Виготському. Так, він зазначає, що усне мовлення мотивоване ситуацією i входить до неї (синпрактичне). Присутність слухача, опора на позамовний контекст, інтонацію й жести дають можливість співбесідникам розуміти одне одного з півслова. Мовець пропускає відомий із ситуації чи попередньої репліки психологічний підмет i говорить лише психологічний присудок. Він може собі дозволити перепитування. При цьому мовцеві немає потреби спеціально турбуватися про зрозумілість мовлення.

Писемне мовлення, навпаки, вимагає постійно дбати про зрозумілість повідомлення для читача, тому воно не допускає пропусків, можливих в усному мовленні. У ньому мають бути виражені й психологічний підмет, i психологічний присудок. Відсутність спільної ситуації i безпосереднього контакту мовця зі співбесідником вимагає внутрішнього відтворення адресата.

Отже, для усного мовлення, за Л.С. Виготським, важливими є такі ознаки: а) умотивованість ситуацією спілкування; б) наявність адресата мовлення; в) опора на позамовний контекст; г) функціонування специфічних структур (наявність лише психологічного присудка). Писемне мовлення через відсутність адресата (він існує лише в уяві мовця) не допускає пропусків, вимагає зрозумілості викладу, наявності психологічного підмета i присудка. Обидві форми тісно пов'язані із внутрішнім мовленням, що готує до продукування як усного, так i писемного.

Отже, для методики навчання молодших школярів будувати зв'язні висловлювання важливе значення мають такі теоретичні положення психолінгвістики:

усне і писемне мовлення – форми мовленнєвої діяльності, які виконують репрезентативну і прагматичну функції й забезпечують формування мовної, мовленнєвої і комунікативної компетентності особистості;

оскільки кожна з форм має свої особливості, які зумовлюють їх існування в комунікації, у психолінгвістиці усне і писемне мовлення розглядаються вченими як окремі види комунікативної діяльності, що відрізняються мотивами сприймання, розуміння і породження, функціями, сферами використання, умовами, в яких відбуваються комунікативні процеси, ситуацією комунікації тощо.

процес виникнення мовлення є досить складним за своєю структурою: він включає певні етапи (стадії), під час реалізації яких спрацьовують спеціальні психологічні механізми (орієнтування в умовах спілкування та завданнях мовлення; формування думки та її лінійне розгортання; перекодування думки в мовні структури: а) синтаксування; б) пошуку адекватних програм і слів у внутрішньому лексиконі; в) уведення слова у парадигматичні та синтагматичні відношення; г) реалізація внутрішньої програми в зовнішньому висловлюванні; д) контроль за результатом продукування тексту;

важливу роль у формуванні висловлювання відіграє внутрішнє мовлення, оскільки воно становить проміжну ланку при переході думки в розгорнуте висловлювання;

незважаючи на різні погляди щодо кількості етапів продукування мовлення, їх часового розгортання (паралельного чи послідовного), учені визнають у цілому обов'язковими такі структурні компоненти, як мотивація висловлювання, задум, програмування, реалізація, зіставлення реалізації задуму із самим задумом (контроль);

під час мовленнєвої діяльності виконуються певні групи операцій: 1) пошук окремих мовних одиниць; 2) вибір певних мовних засобів із сукупності існуючих; 3) створення нових одиниць у разі потреби; 4) контроль за вибраними одиницями;

основними умовами успішного перебігу операцій продукування тексту є усвідомлення мотивів мовлення, уміння оперувати смислами як ідеальними об'єктами, наявність необхідного мовленнєвого досвіду, уміння орієнтуватися в умовах спілкування, відпрацювання фізіологічних механізмів уведення слова в парадигматичні й синтагматичні відношення;

важливе місце у процесі мовленнєвої діяльності молодших школярів належить внутрішньому мовленню: саме у внутрішньому мовленні відбувається попереднє продумування висловлювання, яке потім оформляється в готовому вигляді для викладу в усній чи письмовій формі. Внутрішнє й зовнішнє (усне й писемне) мовлення тісно взаємозв’язані й взаємозумовлені, тому розвивати всі три форми потрібно в тісному взаємозв’язку;

психологічною основою формування вмінь і навичок будувати усні й письмові зв’язні висловлювання є відпрацювання механізмів сприймання, розуміння й продукування текстів;

у процесі сприйманя-розуміння усних і письмових текстів відбувається збагачення знань особистості про предмети, явища, ознаки тощо і способи їх передавання за допомогою мовних і мовленнєвих засобів, а під час текстотворення відпрацьовуються механізми об’єктивації набутих знань для досягнення комунікативних намірів;

основними умовами успішного перебігу операцій сприймання, розуміння й продукування текстів є нагромадження в довгочасній пам’яті мовця широковживаних слів, типових синтаксичних конструкцій, речень, відрізків текстів та інтонаційних структур;

оскільки усну форму мовлення забезпечують такі види мовленнєвої діяльності, як аудіювання і говоріння, у процесі навчання усного мовлення необхідно брати до уваги істотні особливості кожного з цих видів;

писемну форму мовлення забезпечують такі види мовленнєвої діяльності, як читання і письмо, тому методика навчання писемного мовлення має бути зорієнтована також на відпрацювання вмінь і навичок, необхідних школярам для засвоєння цих видів мовленнєвої діяльності.

Вміння учнів виявляти і використовувати лексичний повтор як засіб міжфразного зв’язку в заданих висловлюваннях навчального типу

Необхідними умовами створення ефективної експериментальної системи взаємозв’язаного навчання усного й писемного мовлення є діагностування рівня сформованості умінь і навичок молодших школярів складати зв’язні усні й письмові висловлювання, різні за стилями мовлення, оцінка методичних підходів до опрацювання відомостей про тексти, аналіз труднощів, що виникають у вчителів і учнів під час формування мовленнєвих умінь і навичок.

З метою розв’язання цих завдань було використано такі теоретичні та емпіричні методи дослідження: спостереження за навчально-виховним процесом, анкетування вчителів, констатуючі зрізи знань, умінь і навичок молодших школярів будувати тексти, аналіз діючих програм і підручників у розрізі досліджуваної проблеми.

Навчання створювати зв’язні висловлювання не може бути ефективним без знання мовленнєвих механізмів творення тексту, які вивчають випереджуючий синтез, вибір лексичних засобів для творення тексту, вибір засобів вираження зв’язності, критичний аналіз тексту та його вдосконалення.

Саме ці компоненти писемного мовлення, за твердженням психологів, які досліджували учнівські зв’язні висловлювання (Б.Ф. Баєв, Д.Е. Ельконін, М.І. Жинкін, І.О. Синиця та інші), мають суттєві недоліки. Щоб досягти ефективності навчання зв’язного мовлення, вчені радять формувати в учнів спеціальні мовленнєві вміння.