Сторінка
15

Формування умінь використовувати лексичний повтор як засіб міжфразного зв’язку

Об'єктом сприймання i розуміння є текст як складне семантичне й системно-структурне утворення, а результатом – установлення відповідності між текстом i уявленням цього тексту в мозку реципієнта. В оптимальному варіанті це уявлення має бути тотожним відповідному уявленню відправника тексту. Текст як одиниця мовлення безпосередньо співвідноситься з мовленнєвим наміром мовця й метою комунікації.

Аналіз психологічної літератури з проблеми семантики тексту свідчить, що у психології, як i у лінгвістиці, ця одиниця комунікації розглядається як складна смислова єдність, у структурі якої окремі елементи від фонеми до речення, підтеми, субпідтеми набувають конкретного семантичного значення. Так, у багатьох наукових дослідженнях із проблем розуміння семантики тексту опорним елементом цього процесу вважається слово. О.М. Соколов під час експериментальних досліджень установив, що на результат розуміння тексту істотно впливає вміння знаходити опорні слова, які є носіями загального смислу. Виділення цих слів приводить до правильної чи неправильної здогадки про смисл певного відрізка тексту. Ключові слова у свідомості реципієнта постають як “узагальнені смисли”, семантичні комплекси, що мають згорнутий характер, вони (основні структурні елементи внутрішнього мовлення) виконують роль механізму, який у процесі мислення поділяє і логічно обробляє здобуту інформацію.

Важливою умовою розуміння мовлення є також осмислення суб’єктом використаних мовних засобів, адекватних смисловій основі тексту. Процес розуміння (декодування), як вважає О.Р. Лурiя, можливий за трьох умов: слухач повинен сприйняти i зрозуміти окремі слова (лексичні одиниці); структуру цілого речення; цілого повідомлення. Сприйняття перших мовних знаків миттєво передбачає звернення до індивідуального досвіду суб’єкта.

Тож засвоєння широковживаних граматичних конструкцій, поглиблення знань молодших школярів про навколишню дійсність (предмети, явища, ознаки тощо), розширення їхнього життєвого досвіду є необхідною умовою процесу розуміння мовлення. Чим багатшими будуть їхні знання про навколишній світ і способи їх передавання за допомогою мовних i мовленнєвих засобів, тим глибшим i свiдомiшим буде процес розуміння мовлення.

Велику роль у процесі розуміння відіграють індивідуальні особливості самого адресата мовлення: знання з мови, завдання діяльності, потреби, мотиви, інтереси, нахили, світогляд. Його особистісні якості зумовлюють і вибірковість сприймання змісту тексту, відмінності в обсязі, стійкості, у ступені довільності, точності, осмисленості. Неабияке значення мають темп сприймання, рівень володіння мовою, індивідуальні особливості емоційних i вольових психічних процесів адресанта.

Сприймання та розуміння мовлення складаються з кількох фаз (Т.В. Ахутіна, І.О. Зимня, О.О. Леонтьєв, О.Р. Лурія, О.С. Кубрякова та ін.). Перша з них – мотиваційно-спонукальна, адже в адресата виникають власні мотиви сприймання або ж його спонукає автор тексту сприймати висловлювану думку. Тут обов'язковим є визначення мети й умов комунікації. Слухач (читач) завжди має свої власні наміри сприймання (дізнатися про щось, запам'ятати потрібну інформацію, перепитати, розширити відомості про якийсь факт тощо). Цей етап сприймання в психолінгвістиці одержав назву iнтенцiональний. Друга фаза пов'язана з глибинними процесами розуміння (“від тексту до думки”: чуттєвого сприймання реципієнта, розуміння та подальшої обробки здобутої з тексту інформації). I, нарешті, третя – фаза контролю за сприйнятим текстом містить механізми осмислення результату сприйнятого.

Відповідно до фаз, пов'язаних із сприйманням та розумінням мовленнєвої діяльності, можна виділити такі етапи:

визначення мотивів i завдань сприймання та розуміння;

виділення опорних одиниць сприймання (семантичні комплекси);

поділ та інтерпретація інформації;

“виведення” із досвіду індивіда необхідного для розуміння комплексу знань;

внутрішнє проговорювання, спрощення думки, “переклад на свою мову”;

контроль за якістю розуміння сприйнятого висловлювання;

формування внутрішнього коду інтелекту на основі сприйнятих i осмислених нових знань.

Ці механізми становлять основу для формування свідомого сприймання й розуміння текстів i поглиблення індивідуальних знань молодших школярів, необхідних їм для продуктивної мовленнєвої комунікації.

Сприймання та розуміння тексту тісно пов'язані з процесом його продукування, тому що механізми їх забезпечення значною мірою збігаються. При визначенні поняття "продукування мовлення" для вчених тезисною є думка про те, що засвоїти мову можна лише вивченням її у дії. Останнім часом цим поняттям позначають увесь складний процес побудови висловлювання – від джерел його виникнення в мислительнiй діяльності людини до кінцевих стадій оформлення думки в усній чи письмовій формі й реалізації її у тексті.

Вагомий внесок у психологічний аналіз процесу формування мовленнєвого висловлювання зробили психологи в кінці 20-х на початку 30-х років ХХ століття. В основному це пов'язано з ім’ям Л.С. Виготського. Вихідною тезою його теорії стало положення про найскладнішу, історично сформовану природу думки та її складний перехід у розгорнуте мовлення. Л.С. Виготським була висунута концепція особистісних смислів. Вона лежить в основі багатьох нині пропонованих моделей продукування мовлення. Поглиблюючи та вдосконалюючи цю концепцію, учені зазначають, що матеріальним носієм смислу є текст у його усній i письмовій формах. У більшості теорій (О.О. Леонтьєв, І.О. Зимня, О.С. Кубрякова, О.Р. Лурія) стверджується, що весь мовленнєвий акт складається з кількох тісно між собою пов’язаних та розташованих у певній послідовності етапів.

Так, описана О.О. Леонтьєвим модель виникнення мовлення включає такі чотири стадії: 1) мотивація висловлювання; 2) внутрішнє програмування; 3) здійснення задуму (реалізація плану); 4) зіставлення реалізації задуму із самим задумом. Усі чотири стадії не тільки плавно переходять одна в одну, а й можуть збігатися в часі залежно від обставин формування мовленнєвого висловлювання.

На початку побудови висловлювання лежить мотив, його мотивація породжує намір щось сказати – мовленнєву інтенцію. На цьому етапі мовець має загальне уявлення про результат, але ще не розробив плану мовленнєвої дії, що дала б йому змогу досягти результату. Потреба втілюється в задумі або в думці, яка є лише найзагальнішою схемою повідомлення. За допомогою механізму внутрішнього мовлення думка і її семантичне уявлення перекодовуються в глибинно-синтаксичну структуру майбутнього висловлювання, а потім перетворюється в поверхово-синтаксичну структуру і, нарешті, у лінійно упорядковане розгорнуте висловлювання.

Внутрішнє мовлення, на думку О.О. Леонтьєва, має функціональну спрямованість: організувати схему майбутнього висловлювання та його основний кістяк. Формальною стороною програми є будь-який код образів, схем, уявлень тощо, змістовою – їх смисл, тобто в одиницях коду закріплені не значення, а їх аналоги, якими є особистісні смисли мовця. Думка мовця формується з цих смислів, вона ніби кристалізується в процесі стикання образів і схем невиразних уявлень, у пошуку зв’язку між ними, у виборі з усіх виникаючих асоціацій найважливішої для даної ситуації.