Сторінка
11

Формування умінь використовувати лексичний повтор як засіб міжфразного зв’язку

Таким чином, 40-50-ті роки характеризувалися посиленням уваги до питань психології усного й писемного мовлення, появою психологічних досліджень із проблеми динаміки усного й писемного мовлення молодших школярів, а також спробами визначити методичні заходи щодо розвитку вмінь продукувати зв’язні висловлювання певної форми мовлення. Відсутність ґрунтовних лінгвістичних досліджень усного й писемного мовлення не дала змоги вченим створити чітку модель формування комунікативних умінь і навичок, описати методичні шляхи підвищення культури усного й писемного мовлення.

Експериментальні дослідження 60-х років зумовили появу нових, науково обґрунтованих напрямів удосконалення методики навчання мови та мовлення. Так, аналізуючи усне монологічне мовлення учнів 5 – 7-х класів, Т.О. Ладиженська виявила значні недоліки у висловлюваннях п’ятикласників, а саме: усні висловлювання (як і письмові) надзвичайно бідні за своїм змістом; порівняно з письмовими вони характеризуються відсутністю цілеспрямованості, непослідовністю, бідністю мовного оформлення, інтонаційною невиразністю, монотонністю, уривчастістю. Школярі використовують у своєму усному мовленні ті мовні засоби, які властиві писемному . Причину таких недоліків Т.О.Ладиженська пояснює відсутністю цілеспрямованої роботи з розвитку усного мовлення в початкових класах, а також ігноруванням принципу наступності й перспективності в побудові вправ із розвитку усного мовлення.

Дослідження Т.О. Ладиженською таких ознак усного монологічного мовлення учнів середніх класів, як граматична будова, інтонаційне оформлення, послужило основою для виявлення шляхів удосконалення мовленнєвих умінь і навичок молодших школярів.

Види письмових вправ, методика їх застосування були предметом уваги таких українських учених, як В.Я. Мельничайко, Л.Д. Нечай, І.С. Олійник, В.Л. Омеляненко, І.О. Синиця.

У працях видатного педагога, вченого В.О. Сухомлинського приділяється багато уваги розвитку мовлення дитини як важливого фактора емоційно-естетичного виховання. Складання молодшими школярами творів про природу, на думку вченого, – найважливіша форма роботи з розвитку мовлення й мислення. В основі таких творів – усе, що діти пережили від побаченого й почутого. Він вважав, що переживання радості пізнання – поштовх до активізації дітей, початок їх активної розумової діяльності. Сприймання образів природи збагачує думку, уяву, мислення й мовлення. Саме у зв’язку з природою можна показати невичерпність такого життєдайного джерела, як рідна мова. Краса природи й емоційне слово вчителя про цю красу створюють природні умови для розвитку вмінь користуватися всіма виражальними засобами мови з метою передати власні думки й почуття.

Проблеми розвитку усного мовлення школярів знайшли відображення у працях М.В. Леонової, В.І. Русіної, І.О. Синиці, Н.Г. Шкуратяної та ін. Слід наголосити, що основна увага вчених була зосереджена на формуванні орфоепічних умінь і навичок школярів та збагаченні їхнього словникового запасу.

Основою формування мовленнєвих умінь і навичок у 70-х роках були експериментальні дослідження умов формування усного й писемного мовлення школярів Б.Ф. Баєва, І.О. Синиці, Н.О. Головань, М.Л. Закожурникової, Т.В. Косми, Т.В. Красовської, В.Я. Ляудіс, І.П. Негуре та ін. Учені ставили завдання виявити можливості й умови формування усного та писемного мовлення, його діалогічного й монологічного різновидів з урахуванням їх специфічних якостей.

Так, у результаті дослідження усного монологічного мовлення учнів середньої ланки І.О. Синиця дійшов висновку, що воно є досить недосконалим: спостерігається бідність словникового запасу, відхилення від орфоепічних, порушення морфологічних і синтаксичних норм; школярі неправильно роблять логічний наголос, не вміють користуватися допоміжними засобами (міміка, жести); не враховується реакція співбесідника у процесі мовлення; монологічні висловлювання уривчасті, мають багато невиправданих пауз тощо.

Однією з найважливіших умов уникнення цих недоліків учений вважає взаємозв’язане навчання усного й писемного мовлення. Засвоєння ознак обох форм, їх спільних і відмінних рис сприяє підвищенню культури мовлення, формуванню вмінь коригувати своє й чуже висловлювання. Серед найважливіших завдань роботи з розвитку усного мовлення І.О. Синиця називає такі: оволодіння мовними нормами (лексичними, морфологічними, синтаксичними, інтонаційними); прищеплення культури усного мовлення (правил етики й естетики спілкування); збагачення усного мовлення лексичними одиницями (синонімами, антонімами, багатозначними словами, словами з переносним значенням), різноманітними граматичними конструкціями, формами слів; формування вмінь і навичок усувати та попереджати помилки й недоліки у власному усному мовленні та помічати їх у чужому.

Тенденції розвитку писемного мовлення молодших школярів досліджував також відомий російський учений-методист М.Р. Львов. Заслуговують на увагу думки вченого про те, що стилістична спрямованість розвитку мовлення учнів має ґрунтуватися на науковій основі у вигляді чіткої стилістичної характеристики їхнього мовлення, а подальший розвиток методики викладання мови може бути продуктивним лише з урахуванням стилістичного аспекту. Поділяючи точку зору М.М. Кожиної про те, що без функціонального підходу в навчанні мови неможливе ефективне оволодіння нею, М.Р. Львов висловлює думку про необхідність вивчати «граматику мовлення». У зміст цього поняття вчений вкладає формування вмінь давати стилістичну оцінку виучуваним мовним одиницям. Такі стилістичні вміння, на його думку, можна формувати у процесі вивчення більшості тем навіть у 1-3-х класах.

Серед вимог до зв’язного усного й писемного мовлення молодших школярів М.Р. Львов називає такі, як уміння осмислити тему майбутнього висловлювання, збирати потрібний фактичний матеріал, розміщувати його в логічній послідовності, використовувати мовні засоби відповідно до літературних норм, завдань висловлювання, вміння виправляти й удосконалювати написане.

Дослідження особливостей і динаміки усного мовлення школярів, виявлення недоліків і з’ясування причин їх появи в самостійних висловлюваннях учнів та розробка системи розвитку навичок зв’язного усного мовлення належало Т.О. Ладиженській. Поділяючи точку зору М.І. Жинкіна про необхідність створення на уроці ситуації живого спілкування як основної умови продуктивності роботи з розвитку усного мовлення, вона розробила таку систему навчання усного спілкування, яка ґрунтується на засвоєнні учнями компонентів типових мовленнєвих ситуацій (місце висловлювання, аудиторія, наявність і кількість реципієнтів, рівень їхньої обізнаності із предметом мовлення тощо).

Помітним явищем у становленні вітчизняної методики розвитку зв’язного мовлення вважаємо посібник М.Г. Стельмаховича "Розвиток усного мовлення на уроках української мови в 4-8 класах", де визначено завдання та обсяг роботи з розвитку усного мовлення у 4-8-х класах, принципи його навчання, методи та прийоми, описано систему тренувальних вправ.