Сторінка
16
Відбір необхідних фактів, відкидання непотрібного, що ускладнює розуміння мовця, забезпечують реалізацію такої ознаки мовлення, як змістовність. Забезпечується вона завдяки механізмам довгочасної пам’яті, що виводять із свідомості суб’єкта необхідні фрагменти індивідуальних знань про предмети, події, явища тощо. Причому для досягнення своїх комунікативних намірів мовець повинен об’єктивувати саме ті знання з індивідуального досвіду, які відповідають конкретній мовленнєвій ситуації. Суб’єктивно осмислюючи ситуацію мовлення, він обирає і ті мовні засоби, які, на його думку, найкраще передають повідомлювану про предмет мовлення інформацію. Отже, чим багатшими будуть знання учнів про навколишній світ, тим змістовнішим буде їхнє мовлення.
Роз'єднання смислів у коді внутрішнього мовлення, розташування їх у лінійній послідовності пов'язане з такою ознакою культури мовлення, як логічність. Вона залежить від того, як носій мови володіє прийомами розумової діяльності. На рівні тексту як одиниці зв'язного мовлення логічність виявляється в додержанні смислових, структурних, інтонаційних та експресивних зв’язків між його частинами.
Перша стадія у вербалізації задуму полягає у виборі й пошуку внутрішнього слова як носія узагальненого смислу майбутнього висловлювання, після чого осмислюється ключове слово або слова – члени тематичної i рематичної груп, семантично узгоджуються одне з одним. На цьому етапі активізуються механізми синтаксичної організації речення.
Процес граматичного структурування складається з трьох ланок: 1) вибір потрібної граматичної конструкції; 2) визначення місця вибраного за значенням слова в синтаксичній структурі й "приписування" йому граматичних характеристик; 3) запам’ятовування й виконання зобов’язань, що накладаються граматичною формою першого слова.
Вибір синтаксичної моделі диктується ситуацією мовлення, суб’єктивним ставленням мовця до змісту висловлювання, будовою структурної схеми моделі, зв’язністю мовлення та комунікативно-прагматичною установкою мовця. У межах тексту на вибір синтаксичних моделей впливають також принцип чергування використовуваних одиниць (із метою урізноманітнення мовлення, додержання стилістичних норм) та принцип уподібнення чи синтаксичного паралелізму. Такий перебіг операцій на синтаксичному рівні робить зовнішнє мовлення багатшим, різноманітнішим, стилістично орієнтованим.
Після вибору синтаксичної моделі починають діяти механізми лексичного розгортання: вибору лексем і способу їх організації у синтаксичну модель. Механізми вибору синтаксичних і лексичних одиниць узгоджуються між собою: кожна лексема в структурі синтаксичної моделі характеризується однією зі своїх синтаксичних функцій.
У розкритті закономірностей дії цих механізмів учені (О.С. Кубрякова, О.О. Леонтьєв) спираються на концепцію М.І. Жинкiна, за якою в процесах говоріння важливу роль відіграють механізми упереджуючого синтезу. На рівні слова це виявляється в тому, що будується план певних лінгвістичних зобов'язань. Оскільки всі слова, що зберігаються в пам'яті людини, її лексиконі, синтагматично й парадигматично пов'язані, через наявність таких зв'язків людина, вимовляючи одне слово, уже начебто бере на себе певні “зобов'язання” щодо висловлювання інших. Інакше кажучи, наступні слова упереджено синтезовані вже в момент вимови кожного попереднього слова.
Під час мовленнєвої діяльності мовець за частки секунди знаходить потрібні лексеми серед тієї великої кількості, яка зберігається в його пам’яті. Вибір слів є однією з центральних проблем продукування мовлення. У її основі лежать загальні принципи організації внутрішнього лексикону, представленого різноманітними семантичними об’єднаннями у свідомості людини.
Таким чином, багатство усного й писемного мовлення як одна з найважливіших ознак культури спілкування залежить від наявності у внутрішньому лексиконі молодших школярів фонду лексичних одиниць, пов’язаних синонімо-антонімічними та тематичними зв’язками.
Передбачається, що в акті створення мовлення людина подумки підводить повідомлюване під знайомий стереотип (таким чином, задумане співвідноситься з певним типом тексту). Механізми пам’яті (короткочасної і довгочасної) допомагають людині вилучити зі свідомості як певні факти, так і відповідні мовні форми. З пам’яті можуть вилучатися як образи, уявлення (це можуть бути образи речей, предметів, явищ, людей), так і вербалізований матеріал, а то й цілі відрізки змісту.
Серед словосполучень, що зберігаються у свідомості мовця, одні є більш звичними, часто вживаними, інші – менш значущими, рідко вживаними. Крім того, для певної групи словосполучень характерною є стійка з’єднуваність, що приводить до iдiоматичностi (нерозкладності виразу). Актуалізація їх у мовленні відбувається готовими комунікативними блоками. Такі блоки наявні в усіх стилях мовлення i сприяють якісному функціонуванню механізмів продукування, сприймання та розуміння. Тому формування цих утворень у довгочасній пам’яті молодших школярів під час роботи над текстом є необхідною умовою розвитку правильного, а також стилістично диференційованого мовлення.
Після словесно-граматичного структурування йдуть етапи реалізації програми в усній або письмовій формі й контролю за якістю побудованого висловлювання.
Слід зазначити, що процеси сприймання, розуміння та продукування текстів тісно між собою пов'язані, а також мають спільні й відмінні риси. Так, спільним для всіх цих процесів є наявність згаданих вище етапів мовленнєвої діяльності, однак порядок їх реалізації щодо кожного виду, часове розгортання, сукупність механізмів певною мірою відмінні.
Зокрема, під час продукування мовлення відбувається лінійне розгортання думки в напрямі думка – текст, а порядок розташування відповідних етапів є таким: мотив – задум – внутрішнє програмування – реалізація – контроль. Процес розуміння здійснюється в зворотному напрямі: текст – думка й передбачає лінійне згортання висловлювання. Відповідно й порядок розташування фаз мовленнєвої діяльності буде зворотним (крім стадії мотивування).
Спільним у процесах сприймання, розуміння та продукування є наявність механізмів орієнтування в меті, умовах спілкування. Але функціонування їх буде специфічним, бо в першому випадку механізми підпорядковані завданням розуміння тексту, а в другому – продукування.
Необхідною умовою всього мовленнєвомислительного процесу є наявність механізмів контролю за сказаним (написаним) та за якістю розуміння сприйнятої інформації. Функціонування цих механізмів спостерігаємо як у мовця, так i реципієнта: адже завдання мовця на етапі контролю – встановити, якою мірою досягнуто мети мовлення, які помилки чи недоліки допущено й що треба зробити для їх усунення. Адресат мовлення, в свою чергу, аналізує якість сприйнятого змісту, глибину його розуміння, виявляючи, що треба зробити в разі недостатнього усвідомлення сприйнятого (наприклад, запитати, прочитати повторно необхідний фрагмент тощо).
Таким чином, механізми сприймання, розуміння та продукування текстів не є ідентичними. У кожному конкретному випадку залежно від завдань мовлення, виду мовленнєвої діяльності та етапів її протікання вони є специфічними. Ці механізми взаємозв'язані й взаємозумовлені. Їх відпрацювання можливе уже в початкових класах: під час сприймання усних і письмових текстів, де відбувається становлення у свідомості індивіда системи еталонних мовних одиниць та збагачення знань про навколишній світ, а також продукування текстів, у процесі якого засвоюються правила використання виучуваних мовних одиниць у різних умовах спілкування. Формування в молодших школярів умінь і навичок користуватися мовними засобами у процесі сприймання, розуміння та продукування текстів усної й писемної форм є провідною метою навчання рідної мови.