Сторінка
4

Шляхи попередження важковиховуваності учнів у школі першого ступеня

Отже, слушною є думка А.Грабова, який підкреслював, що поняття “важкі діти” є одним із неоформлених педагогічних понять: “Для одних – це невстигаючі діти, малообдаровані; для інших – це діти з нехарактерними для шкільного середовища настановами або діти з різко вираженою індивідуальністю, яка нерідко знаходиться між здоров’ям та хворобою”.

Незважаючи на теоретичну невизначеність терміна “важковиховувані діти”, педагоги-практики намагалися реалізувати корекційно-педагогічну діяльність щодо дітей, які створювали певні труднощі у навчально-виховному процесі. Для них відкривались спеціальні навчально-виховні установи, де працювали такі відомі і талановиті педагоги, як М.Пістрак, С.Шацький, А.Макаренко, В.Сорока-Росинський. Водночас певну групу “важких” дітей називали морально-дефективними. Цей термін був гостро розкритикований Н.Крупською. Вона стверджувала: “Є загнані в кут, озлоблені, замордовані, хворі діти , які тривалий час жили у важких умовах , в атмосфері розпусти , але немає морально дефективних”.

У свою чергу, В.Сорока-Росинський, розмежовуючи поняття “важковиховувані” та “морально дефективні”, зазначав: “Звичайно прийнято плутати ці категорії дітей, об’єднуючи їх під загальною назвою дефективних, із зовнішнього боку таке об’єднання здається повністю закономірним, адже насправді кожна дефективна дитина є важковиховуваною, а кожна важковиховувана від того і важка, що має певний дефект…”. Далі дослідник додає: “Та чи інша дитина може виявитися важкою зовсім не через певний дефект, зокрема, а навпаки, важковиховуваність може бути спричинена складністю і багатогранністю натури… Сильні і талановиті люди часто розвиваються дуже бурхливо… Найбільш видатні у всіх сферах життя люди дуже часто бували горем для батьків і вихователів – достатньо прочитати їх біографії, щоб переконатися в цьому…”.

У 1920–1925 роках В.Сорока-Росинський очолював школу для важковиховуваних ім. Ф.М.Достоєвського в тодішньому Петрограді. Багато часу він присвятив вихованню і вивченню даної категорії дітей, тому з науково-методичного погляду є дуже цінною спроба виокремлення саме важковиховуваних дітей з усієї маси дефективних різного роду, яка була здійснена педагогом у статті “Важковиховувані” (1920). “Ні, важковиховуваність не завжди означає дефективність, – зазначав дослідник, – раніше, не говорячи про гострі випадки фізичної та розумової дефективності, дуже багато дітей найрізноманітніших категорій вважалися важковиховуваними лише тому, що в школі загального типу вони викликали труднощі, але ось виокремили розумово відсталих, виокремили морально дефективних, потім невропатів, які потребують медично-педагогічного впливу, потім переростків. І все ж після виокремлення всіх цих дітей є певний залишок, який готові визнати якоюсь особливою категорією, відмінною від усіх інших, вищезгаданих, але який, з іншого боку, намагаючись визначити більш докладно, знову готові змішати з усією масою важковиховуваних, із якої він був виокремлений, через те що діти, які належать до цього недостатньо диференційованого виду важковиховуваності, мають схожі з іншими її видами риси”.

Визначаючи важковиховуваність, В.Кащенко й Г.Мурашов підкреслювали, що відсутність правильного виховання зумовлює ті або інші відхилення в розвитку дитини. Дитина з недоліками характеру – це, перш за все, дитина з викривленими соціальними настановами. Відповідно до цього дослідники розрізняли три типи “виняткових” дітей:

1) нервові – діти, кинуті батьками напризволяще, травмовані соціальним середовищем;

2) педагогічно занедбані – діти, недостатньо підготовлені до школи, не навчені самостійно працювати, але з нормальним інтелектом;

3) безпритульні – діти, які мають батьків, але живуть у важкому соціальному середовищі, де постійно існує загроза отримання фізичної травми.

Видатний педагог А.Макаренко посідає особливе місце серед дослідників проблеми відхилень у поведінці неповнолітніх. Він теоретично обґрунтував можливість перевиховання, а в багаторічній практичній діяльності підтвердив, що це дійсно так.

Незважаючи на деякі допущені ним помилки, педагогічна спадщина А.Макаренка надзвичайно актуальна і нині. На його думку, "ніяких природжених злочинців, ніяких природжених важких характерів немає". Діти такими стають, якщо виховуються у несприятливих соціальних умовах. Якщо ж змінити умови і застосувати правильні виховні засоби – особистість зміниться. Отже, А.Макаренко, який був переконаний у необмеженій могутності виховної роботи і вважав, що особливих правопорушників не існує – є люди, які потрапили у важке становище. Актуальним і сьогодні залишається основний педагогічний принцип А.Макаренка: "Як можна більше вимогливості до людини і як можна більше поваги до неї".

На Закарпатті в 20–30 роки плідно працював відомий педагог, громадський діяч Августин Волошин, педагогічна спадщина якого тривалий час замовчувалася або ж висвітлювалася не зовсім правильно. Відхилення у поведінці дітей він пояснював природженими властивостями дитини, впливом навколишнього середовища, недоліками, допущеними у виховному процесі. Одним з таких недоліків він вважав застосування тілесних покарань.

Величезний вклад у розвиток педагогічної науки, в тому числі і в дослідження проблеми важковиховуваності дітей, вніс В.Сухомлинський. В.Сухомлинський наголошував, що “важкі” діти – це широке і неоднорідне поняття, що включає:

• дітей, які відчувають ускладнення у засвоєнні програмного матеріалу;

• дітей, які є “важкими” у моральному розумінні, але тямущими, здібними, з розвиненою пам’яттю;

• дітей, які з раннього віку знаходяться в атмосфері, де панує грубість, що позначається на формуванні моральних якостей особистості;

• дітей, які не володіють своїми бажаннями, що перетворюються на примхи;

• дітей із відставанням в інтелектуальному розвитку .

Важливими для нашого дослідження є положення В.Сухомлинського про виховний вплив слова. Великий педагог дуже слушно відзначав, що загальні слова часто не доходять до серця учня. Слово повинно бути глибоко змістовним, мати емоційне забарвлення, воно повинно лишати слід в думках і душі вихованця.

Ми цілком солідарні з думкою В.Сухомлинського про те, що мистецтво виховання включає насамперед мистецтво розмовляти, що багато шкільних конфліктів, які нерідко закінчуються великою бідою, мають першоджерелом невміння вчителя говорити із своїми учнями.

На протязі 60–90 рр. з’являється ряд цікавих досліджень, які стосуються найрізноманітніших аспектів проблеми відхилень у поведінці неповнолітніх: психолого-педагогічних, медичних, правових.

Таким чином, проблема відхилень у поведінці неповнолітніх і, зокрема, проблема важковиховуваності дітей інтенсивно досліджувалась вченими протягом тривалого періоду часу. Вчені минулих років, а також вітчизняні дослідники визначили основні причини виникнення і розвитку важковиховуваності дітей, докладно описали її прояви, зробили спроби здійснити класифікацію важковиховуваних дітей, встановили зв'язок між важковиховуваністю дітей і правопорушеннями неповнолітніх, запропонували певні засоби впливу на важковиховуваних дітей, шляхи подолання важковиховуваності, запобігання відхиленням у поведінці неповнолітніх.