Сторінка
3

Шляхи попередження важковиховуваності учнів у школі першого ступеня

Проблема відхилень у поведінці неповнолітніх досліджувалась і вченими Росії та України і чимало цікавих суджень з цього приводу можна знайти вже в старовинних етнографічних документах часів Київської Русі.

З XVІІІ ст. проблема відхилень у поведінці дітей починає глибоко досліджуватись багатьма вченими. Це, зокрема, І.Бецькой, М.Новіков, О.Радіщев, В.Одоєвський. На нашу думку, серед всіх відомих вчених дореволюційного періоду саме В.Одоєвський звернув найбільшу увагу на організацію правильного педагогічного спілкування з дітьми з метою запобігання відхиленням у формуванні особистості.

Не можна не згадати видатного мислителя XVІІІ ст. Г.Сковороду, який доводив, що людина за своєю природою незіпсована, добра. На думку вченого, причинами, що породжують моральні вади, інші відхилення у поведінці, є суспільні умови, неправильно поставлене виховання, темрява, неосвіченість. Особливо важливим у формуванні особистості є правильне виховання, воно може дати, як відзначав Г.Сковорода, "те, чого не дадуть ні чин, ні багатство, ні походження, ні милість вельмож".

Значний вклад у вивчення проблеми відхилень у поведінці, важковиховуваності дітей внесли також дореволюційні вчені П.Лесгафт, Д.Дріль, О.Зак, М.Пирогов, К.Ушинський, О.Духнович та ін.

В перші післяреволюційні роки проблема відхилень у поведінці дітей продовжує інтенсивно досліджуватися. Все частіше в працях вчених зустрічаються терміни "важковиховуваність", "важковиховувані діти". У науковому обігу педагогічної думки ХІХ ст. поняття “важкі діти” було вперше вжите для позначення дітей з чітко вираженими фізичними вадами.

Вивчення історико-педагогічних джерел свідчить про те, що в працях Д.Дріля, О.Зака, П.Каптєрєва, П.Лесгафта, П.Люблинського, С.Познишева, І.Сікорського та інших учених до категорії „важких” відносилися дітей, які не сприймали свої негативні вчинки, були жорстокі й безучасні до страждань оточуючих.

Установлено, що значна частина дослідників (П.Бєльський, П.Блонський, А.Зак, П.Каптєрєв, П.Лесгафт та інші) справедливо вважали, що основні причини, які спонукають виникнення важких дітей, полягають не тільки в несприятливих умовах життя та вадах виховання, а й у самому державному устрої, коли значна більшість населення знаходиться за межами бідності.

Дослідження свідчать, що в дореволюційний період була запропонована класифікація на основі так званого „етіологічного” принципу (виходить із якостей, які були прищеплені дитині у процесі сімейного виховання), відповідно з яким виділяється одна провідна риса, що визначає структуру особистості. У результаті тривалих і різних за видами психологічних спостережень була розроблена класифікація школярів, основу якої становить виділення домінуючої групи інтелектуальних, емоційних, вольових, психічних особливостей та функцій.

Більшість учених (П.Бєльський, Д.Дриль, П.Каптєрєв, П.Лесгафт, С.Познишев, І.Сікорський та ін.) вважали, що саме в дитячому віці можливо припинити відхилення у розвитку особистості, за винятком тільки тих дітей, що належать до групи – „успадкованих злочинців” і не підлягають корекційному впливу. Вчені також слушно стверджували, що позитивного результату у вихованні важких дітей неможливо досягти, якщо в сім’ї не будуть створені належні умови для росту, розвитку та виявлення позитивних якостей особистості дитини. На їхню думку, педагогічно доцільна організація виховного процесу в школі може виправити помилки сімейного виховання.

Одним із перших, хто запропонував використовувати превентивний (попереджувальний) потенціал виховання, шляхом підтримки моральних основ дитини, включення її у цілеспрямовану трудову діяльність із обов'язковим придбанням професійних навичок у будь-якому ремеслі, був К.Ушинський. Учений вважав, що опорою в житті дитини може служити набута професія, яка в свою чергу повинна підірвати коріння виникнення аморальних дій у його поведінці.

Доцільно звернути увагу на те, що у досліджуваний період проблема важких дітей, якою спочатку займались суто кримінологи (А.Богдановський, А.Кістяковський, Н.Неклюдов та інші), стає педагогічною проблемою.

Аналіз праць педагогів дореволюційного періоду (П.Бєльський, О.Герцен, М.Добролюбов, Д.Дриль, А.Зак, П.Каптєрєв, А.Лазурський, П.Лесгафт, М.Пирогов, С.Познишев, І.Сікорський, К.Ушинський, М.Чернишевський та ін.) дозволяє стверджувати, що до педагогічно цінних ідей щодо подолання відхилень у поведінці неповнолітніх належать: необхідність вивчення індивідуальних характерологічних особливостей кожної дитини, виявлення причин та з’ясування сутності явища важковиховуваності; правильна організація процесу виховання та перевиховання; звернення уваги на те, що саме в дитячому віці можливо зупинити деформацію особистості важкої дитини; підхід до фізичних покарань як до абсолютно недоцільного методу впливу на особистість важковиховуваної дитини.

У 20–30- х роках ХХ століття зміст терміна “важка дитина” змінився, що було зумовлене громадянською війною, інтервенцією, епідемією голоду, які зруйнували багато сімей та залишили без батьків велику кількість дітей. Країну захопила хвиля підлітків-правопорушників і безпритульних дітей, дітей-сиріт, які в науковому обігу й стали визначатися як “важкі діти”.

Проблему “важких” дітей досліджували педагоги, лікарі, криміналісти та соціологи (П.Блонський, Л.Виготський, В.Кащенко, Г.Мурашов та ін.). Загалом, під зазначеним терміном розумілись усі діти, які порушували моральні норми, існуючи в суспільстві. До цієї категорії належали діти із відхиленнями в поведінці (неповнолітні повії, безпритульні, жебраки, занедбані діти; невстигаючі учні, другорічники, дезорганізатори, зіпсовані вихованням та негативним впливом мікросередовища; неповнолітні правопорушники; діти, які мали певні відхилення у психічному та фізичному розвитку тощо).

Так, Л.Виготський, коментуючи основні положення плану педагогічно-дослідницької діяльності з питань важкого дитинства, у 1929 році зазначав: “Ми визначили такі типи і види важких дітей, які підлягають вивченню: важкі діти в масовій школі, важковиховувані діти в прямому сенсі цього слова (безпритульні, правопорушники, педагогічно занедбані), психо- і невропатичні діти, розумово відсталі, сліпі, глухонімі, логопати, психічно і фізично хворі діти” .

П. Блонський у своїх наукових працях розглядав поняття “важкий школяр” крізь призму ставлення вчителя, якому важко з ним працювати. Важкі школярі з високим розумовим потенціалом характеризувалися відсутністю звички працювати, розбещеністю, невмінням доводити справу до завершення. Усі ці якості є результатом неправильного виховання .

Важкі школярі з низьким розумовим потенціалом – це діти й підлітки, які виховуються в поганих соціальних умовах, із вродженою ущербністю. Інакше кажучи, П. Блонський поняття “важковиховуваність” пов’язував з дитиною як “педагогічно важкою”, а також такою, яку “важко навчити”, “соціально занедбаною”. У своїй роботі “Важкі школярі”, яку було видано в 1930 році, він зазначав: “З об’єктивної точки зору важким є той учень, стосовно якого робота вчителя виявляється малоефективною. Із суб’єктивної точки зору важким є той учень, з яким учителю важко, його важко навчати, він вимагає від учителя значних зусиль”.