Сторінка
11

Бон як релігія Шамбхали

У тенгріанській доктрині Євразійського степу Шенраб Міво вважається "восьмим бурханом ("світлим пророком") тенгріанства під іменем Мадар (Маджар) і жив він, начебто, в 597-511 рр. до н.е. і є засновником "маджарства" — "клону" небесної віри, відомої як маздеїзм (в іранців), мітраїзм (на Заході) або бон (в Тібеті) — надалі перекрученому "айярами" (арійцями)-маніхеями єретика Маздака (цікаво, що дев’ятим пророком тенгріанства вважається Аудан-Барс-Джураш, перший жрець і герой епосу "Шан талгау", він же скандінаво-германський Одін)[xci].

В самому Тібеті бон теж зазнав синкретичної трансформації, увібравши багато положень буддизму, а іконографія обох релігій стала майже ідентичною, за винятком напрямку променів свастики (вправо, проти годинникової стрілки). Також замість буддійської мантри «Ом Мані Падме Хум» бонці використовують мантру «Ом Матрі Муйє Сале Ду». Бон став іменуватися «бегйур (кхйар) бон» («видозмінений бон»), на відміну від попереднього «відкритого бону» («брдол-бон»). Власне буддизм був лише оголошений нижчою, недосконалою сходинкою пізнання та досягнення виходу зі світу стравждань (визволення від п’яти отрут — гордині, страху, гніву, заздрощів, темряви розуму)[xcii]. За царя Тісрондецана (7 ст.) вельможі Мажан і Такралукон очолили репресії проти індійських та непальських монахів–буддистів, закликали вихідців з припамірських земель, які склали канон бон-по з двох розділів: 140 і 160 томів. Надалі на бон-по вплинув сформований Удьяні (Кафірістані) на основі шіваїзму тантризм.Аналогічно від злиття бону, тантризму та буддизму виникла тантриська нереформована школа (ньїнмапа) тібетського буддизму.

Хронологія в бон йде в порядку зменшення. Відправною точкою слугує рік хіджри (624 р.), котрий відповідає 1337 р. бонської хронології. За нею Шенраб народився в 17977 р. (16016 р. до н.е.). Допомагав цареві халдеїв у Єгипті в 15457 р. (13496 р. до н.е.). Відлюдником–монахом він став у 14877 р. (12916 р. до н.е.), а в 14577 р. (12616 р. до н.е.) став Просвітленим. Вперше бонські вчителі в Шаншуні з’явилися в 3157 р. (1196 р. до н.е.), а Будда Шакьямуні народився в 2921 р. (960 р. до н.е.). 25-му рокові відповідає 1936 р.н.е.

Якщо йти за певною календарною традицією народження Шенраба у рік дерева – миші (16016 р. та 1857 р. до н.е), то даний персонаж цілком вписується у близькосхідну традицію зв’язку з Еламом та Вавилоном у ХІХ-ХVІІІ ст. до н.е. Отже, якщо мати на увазі передання про цикли проповідування бон-по задовго до історичного Шенраба, то цілком можна запропонувати погляд, за яким «шенрабів» було декілька (раз у тисячу років?). Аналогічно вчителі–будди вважаються існуючими до самого історичного Будди Шакьямуні, як і вчителі джайнізму до самого засновника джайнізму Махавіри. Можливо, бонська традиція у Шаншуні змішала різночасових релігійних реформаторів, ототожнивши сучасника Кіра Великого з попередніми (на тисячоліття) аналогічними персонажами (наприклад, підстрахувавшись введенням попереднього втілення Шенраба на землі під іменем Чімед Цугпхуд, ‘Chi-med gtsug-phud).

Власне, якщо йти за традицією народження Шенраба в 1857 р. до н.е., то сучасними йому були наступні події. Після смерті месопотамського царя Ларси Сінікішама (1836 р. до н.е.) в його царстві стався дивний “переворот”. На престол вступив Ціллі-Адад, внук Нур Адада, володар священного для шумер і семітів міста Ніппур. Проте надалі з’являється формула “Ціллі – Адад не став царем”, хоча надалі продовжує титулуватися “енсі (закладаючий наріжний камінь) Ура, Ларси, Лагашу і Куталлу”, тобто є володар значної частини царства Ларси. Зокрема, він здійснив реставрацію зіккурату в Урі. Це надто схоже зі зреченням принца Шенраба від влади, відхід у аскезу, а потім відбудову храму у Вавилоні за допомогою приручених демонів. Царем Ларси у той час спочатку був цар Казаллу, а потім – еламіт Кудурмабуг (елам. Кутурмапук), син Сімтішільхака. Проте він також титулується “отцем амореїв” та є вождем аморейського (скотарського) скотарського племені ямутбала. В союзі з царем Вавилону Сабіумом Кутурмабуг розорив місто Казаллу, потім вів війни з царем Іссіну Ітерпішем, внаслідок чого і завоював Ларсу. Але царем Ларси, Шумеру і Аккаду він проголосив свого сина Рім-Сіна І (1822 – 1763 рр. до н.е.), який переміг Урук, Іссін та Вавилон. З царем Вавилону Хаммурапі (1793 – 1750 рр. до н.е.) він став союзником. Від падіння Іссіна (1794 – 1793 рр. до н.е.) було запроваджено нове літочислення. Але зрештою Хаммурапі змусив Рім-Сіна І поступитися владою і передати титул “отця амореїв” і царя Шумеру та Аккаду.

Власне цей час узгоджується і з фіксованим контактом Шенраба з євреями: « . термін «амурру» . стосується конкретної області Північної Сірії, що простягається від берегів Середземного моря до Пальміри . Племена «амореїв» Двуріччя називали . терміном «амурру» ті племена, котрі жили західніше від них, тобто в області Амурру («Захід», — О.Г.) і відрізняли їх від себе. Євреї, прийшовши у Сірію та Палестину, назвали ‘emori (з *’amurri) племена, що мешкали тут раніше від них. Населення області Амурру в Сірії було . семітським, спорідненим “амореям” Дворіччя . Однак . перші були кочівниками ., другі були вже в ІІІ тисячолітті до н.е. осілими землеробами . Близько 1200 р. (до н.е., — О.Г.) царство Амурру було зруйноване “народами моря”. В І тисячолітті до н.е. термін “Амурру” застосовувався ассірійцями та вавилонянами для позначення Сірії взагалі . (Амореї) з ІІ тис. до н.е. називалися вже не “західними”, а “зарічними” (habiru, ‘ibri) від кореня ‘br “переходити ріку” . або просто “розбійним” племенем (шумерська ідеограма SA GAZ). До числа “аморейських племен” слід віднести плем’я суту, що мешкало на середині Євфрату в ІІІ і в ІІ тисячоліттях до н.е. і разом з хабіру брали участь у нашесті на Палестину. Термін sutu закономірно відповідає імені біблійного “патріарха” Сифа (Seth), одного із синів Адама, який вважався предком спорідненого ізраїльтянам племені моавитян, аналогічно як . Каїн - . племені кенітів .”[xciii].

Б. Кузнєцов відносить час існування Шенраба до VІ ст. до н.е., тобто того відрізку часу, який К. Ясперс визначив епітетом “вісьовий”. Виходячи з його власного імені в шаншунській традиції як Дмура (dMu-ra, скорочений варіант від Мітрідат – “Дар Мітри”), він ототожнює його з вихователем Кіра (Куруша) ІІ Великого (правив у 558–530 рр. до н.е.) Мітрідатом, якого античні джерела називають “пастухом царських буйволів” (Геродот 1 : 112, 116, 122). Він, за переказом Геродота, замість померлого свого сина всиновив Кіра (перс. «куруш» – «пастух»[xciv], у Ктесія прізвисько Кіра — грец. aipoloi "козопас"; також знаменно, що засновник династії правовірних зороастрійців Сасанідів Ардашир є сином пастуха Сасана з роду Дарія та дочки марзабана і володаря Парсу Папака), а потім зазнав тортур за це від мідійського царя Астіага[xcv]. Сам Кір був народженим мідійською принцесою Манданою-Аргостою, дочкою Астіага, від перського принца Камбіса І Атрадата, прозваного Мардом-"Розбійником". Батько Кіра, якщо йти за Ктесієм, був відправлений мідійським царем у почесне заслання — намісником у сусідню Уджу, де мешкало плем'я уксіїв-курдів, прозваних мардами (Kyrtioi kai Mardoi, за Страбоном), що мешкали на кордоні Персиди і Сузіани (тобто в теперішній Бахтіарії) і мали під своїм контролем важливі гірські перевали, в той час як номінально з 559 р. до н.е. царем персів став його син Кір (а війну з дідом Астіагом він вже вів у 553-550 рр. до н.е.).