Сторінка
3
Не можна погодитися з автором дисертації "Релігія Бон і проблеми сакралізації влади в тібетській державі VII – IX стт" Дм. Бураєвим (Улан-Уде, 2001), який, слідом за Н.Л. Жуковською, настоює, що бон-по є лише інваріантом шаманістських культів Євразії та що версії про іноземне походження (або принаймні впливи) бон-по у самих бонських авторів є прагненням довести пріоритет своєї релігії перед буддизмом в походженні, доктрині тощо, задля чого навмисне викривлювалися факти[xxiv]. Але, по-перше, ті ознаки, які належать, за Дм. Бураєвим, шаманізмові (= родоплемінним культам), в дійсності можуть належати й зовсім іншим типам релігій (як-от віра у різних духів, впадання у транс, поділ світу на три сфери, культ неба, культ домашнього вогнища, культ гір, культ великих кам’яних насипів — la btse, монг. obo тощо), а по-друге, біографія засновника бон-по не є скалькована із життєпису Будди Шак’ямуні, а містить паралелі з життєписами Зараташтуштри і в деяких місцях навіть прояснює ті місця (наприклад, пророчий сон про битву армій Півдня і Півночі), які не зрозумілі в контексті життєпису засновника зороастризму. Твердження про те, що "шаншунгська писемна мова" є штучною і відносно пізно створеною мовою (в противагу санскриту буддизму) взагалі є абсурдним з лінгвістичного погляду (він є західно-гімалайським діалектом мови кінаурі, що належить до тібето-бірманських мов зі значними іншомовними запозиченнями з іранських мов Середньої Азії). Шангшунгці користувалися алфавітом sMaryig, котрий став основою тібетського письма dbus-med[xxv].
Б. Кузнєцов (B.I. Kuznetsov, "Who was the Founder of the Bon Religion," in Tibet Journal, Vol. I, No. 1, Dharamsala 1975) переконливо довів маздаїстську (іранську) її основу, котра, крім того, потрапила у тібетський варіант махаяни, чим, власне, й надала йому колориту.
Ба, більше! На основі бонських джерел, як от “Тібето-шаншунського словника”, “Біографії Шенраба” (“Зерміг”), “Історії буддизму” лами Таранатхи та трактатів бонських священників тощо, було встановленно, що міфічній Шамбалі тотожний Іран (Елам, Іламту, аккад. hal-ta-am-ti “високе місце”, звідки виводили свій рід іранські царі Ахеменіди) — тібет. “Олмо” (тібет.‘Ol-mo lung-ring “Олмо Довга Долина”; дв.-перс. “Уваджа”, араб. “Хозі” > “Сузіана”; самоназва Еламу – “Хатамті”). З причини, що Північно-Західний Тібет (Шашун чи Шаншун) в районі гори Кайласи був заселений емігрантами з Персії та різними туранськими (саксько-масагетськими та юе-чжі) іраномовними племенами, його теж у тібетській традиції називали Олмо –«Іран» та Шашун – «Сузіана». Проте назва “Елам” потрапила в Тібет з явно семітомовних джерел , в той час як у давньо-перських написах вже епохи Ахеменідів еквівалентом терміну Елам є Ūĵa/Ūvja (Уджа/Увджа), що потім дало серед.-перс. Хужастан і ново-перс. Хузестан, грец. Сузіана.
Центр Олмо-Ірану — у Пасаргаді (тібет.Bar-po-so-brgyad; дв.-іран. Pasargadai < *pasārkagriš “за (pasā) горою Аrkagriš”[xxvi]), біля Парси (грец. Персеполя, тепер – “Тахт-і Джемшид”, “Трон Джемшида”), поряд зі “Священною дев’ятиповерховою горою бонської свастики” (“юндрунг”; gyung drung )” – Юндрун-Гуцег (тепер – гора “Кух-і Рахмат” – “Гора Милосердя”) [xxvii].
Також шанували якусь таємничу "гору Свастики" як Кшахарату (іран. *xšaharat-, де xšáθra- “владний”) за народження на ній легендарного засновника індо-іранської династії Кшахаратів, що були махакшатрапами (великими сатрапами) в місті Чукша (тепер Чач) при індо-сакському царі Таксіли Мауесі (Моге; μαυο = māh “Місяць” = санскр. chandra) з Удьяни (80 р. до н.е.; тепер — Кафірістан), правили завойованими землями до кінця IV ст. н.е. та вели непримириму боротьбу на південних кордонах історичної Арьяварти із шудріанськими республіками, сепаратистами та південними дравідійськими царствами. Найвідоміший представник Кшахаратів – Ліак Кусулак[xxviii] (тібет. Lyi-ak Gtsul-yak), послідовник еллінізованого культу Шіви(Рудри)–Мітри–Аполлона та автор багатьох коментуючих сутр. Його заслузі належить навернення вогнем і мечем до віри в Шіву довколишніх шудріанських етносів, котрі з часом в нових умовах взяли участь у формуванні циганської цивілізації[xxix].
Саме у Пасаргаді народився засновник бону Дмура (dMu-ra) — Тонпа Шенраб Міво (Sang yang rgyal-ba gshen-rab mi-bo-kun-las rnam-par rgyal-ba; “Світлий, переможець, кращий із жерців, перевищуючий повністю всіх людей”; слово “шенраб” означає “найдосконаліший жрець-шен”, а ім΄я Мівоче може вважатися тібетським витлумаченням іранського “мобед” – “жрець”).
Назва "бон-по" походить від тібетського bon-pa “читати напам’ять”. Щодо назви бон, то, на нашу думку, тібетці переклали ним (bon-pa “читати напам’ять”) авестійське sanh- “розказане”, “оповіщене”, “повідомлене” (пор.: Євангелія – “Блага Вість”), близьке за звучанням відомому тібетцям індійському слову на означення церковного об’єднання буддистів “сангха”. Послідовники “розказаного” об’єднані у “сама” (samā – “слухання”, “захоплення від сказанного”), вони слухають особливого виду музику і танцюють під неї, внаслідок чого ставали особливо спроможні сприймати потік божественних енергій – “сполядати Лик Улюбленого”, що приводить людину в стан “секіна” (“спокою”) – “приємний стан екстазу” (пор. з іудейським “шехіна” – “сусідство” ≈ слов. “миръ” – “спокій” і “сусідська община”), що є символом божественної присутності на землі, іманентності Бога творінню (“шехіна” позначала жіноче начало Бога; пор. з індуїським поняттям “шакті”). Не дивно, що саме ця індо-іранської генези позиція стала основою руху дервішів (суфіїв) — реакції іранського духу на семіто-арабізм ісламу.
Завантажити реферат