Сторінка
6

Бон як релігія Шамбхали

Божества ортодоксального бон тотожні іранським. Наприклад, “Мудрий Бумкхрі” (Sangs-po ‘Bum-khri), “Володіючий язиком блискавки”, “Цар буття” – це Мазда Ахура (“Мудрий Господь”; бонці пояснювали його санскритським іменем бодхісатви мудрості Манджушрігоша; китайці називали головного бога Тібету Асюло, тобто “Ахура”; символи – орел і зубчаста корона, аналогічно до того, як Ахура Мазда зображався у вигляді диска з орлиними крилами та орлиним хвостом, а голова прикрашена зубчатою короною, що запозичено іранцями від зображень ассірійського бога Ашшура та семітського Баал-Шаміна).

Бог-жрець “Біле світло” (‘Od-kar), втіленням якого вважається Шенраб, — це Мітра (у бон символом–“троном” його є бик; паралельно з іменем “Біле світло” тібетці використовують імена Мітра і Пехар, де другий варіант – від середньо-перського Міхр “Мітра”), якого іранці теж наділяли визначенням “Ахура”[xli] та «Кун тубзанг по» – «Всеблагий»[xlii].

Бонська богиня Сатріг Ерсан (Sa-trig Er-sangs), “мати вічної сфери”. Трон Сатріг — “могучий лев, складений із світлих та сяючих дорогоцінностей»[xliii]. Сатріг — це Шутрук, еламський еквівалент іранської Ардвісури Анахіти (де “анахіта” — “непорочна, тібетський переклад якого “ерсан” – “чиста”), що увібрала в себе багато від уявлень про Астарту–Іштар (див.: [xliv]), яка зображалася стоячою на леві або бикові. Еламський її аналог – богиня перемоги і “оберега палацу богів” Нарунда, сидяча на троні, прикрашеному левами[xlv].

" . На сузіанських печатках епохи розписаної кераміки . гори поєднуються із збраженнями левів або аналогічних їм істот. Іноді леви підтримують гори, і в цих випадках між левами з’являються корови або бики або "волохаті" трикутники (знаки вагіни, — О.Г.) з деревом всередині . Ці зображення явно належать до значно поширеної традиції пошанування "жіночого божества", пов’язаного з первісною горою, тваринами, господинею котрих вона була, та рослин. Комплекс таких ідей виявляється у релігіях сучасного Дардистану, Гіндукушу, древнього Кріту та Вавилону"[xlvi].

Павзаній свідчить, що грецька богиня Артеміда, яка теж ототожнювалася у синкретичних культах із перською Анахітою[xlvii], зображалася у супроводі барса або лева (Paus.V,5). Також на троні з левом або левами зображалася малоазійська Матір богів Кібела – Атаргатіс — Ангдістіс , Μητρ Άνγδισση або Άνγδξεος, яку Страбон ототожнив з римською Реєю Сільвією (Х, 3:12), її епітет походить від назви гори Діндім – Ζιζιμμηνή (Zidzimmene)[xlviii]. Мармурова статуя в Римі зображає Матір богів на біжучому леві, на сірійській монеті з Ієрополіса вона сидить на спокійно йдучому левові. На світильнику в музеї Сіракуз богиня зображена сидячою на йдучому левові[xlix]. Також, як правило, поряд з Матір’ю Богів зображалися Гермес Кадмілос (покровитель корибантів) та Кора – Персефона. На колонізованих греками землях Північного Причорномор’я в перших століттях н.е. теж було популярним зображувати малоазійську богиню Кібелу з левами — вона або сидить чи стоїть на леві, тримає лева на колінах або лев сидить біля її трону. Вважається. що лев тут є астральним символом, адже Кібела управляла ще й небесними світилами[l]. ЇЇ чоловік Аттіс тільки в Боспорі ототожнювався з іранським Мітрою та фрігійсько – фракійським Сабазієм та зображався як пастух із флейтою, сидячий на скелі. Вважається, що він презентує тут сонце – “пастуха” зір[li]. М. Понграч здійснив цікавий аналіз зображень левів, що прикрашали царські трони та нагрудні знаки, і прийшов до висновку, що в єгипетській та загалом східній традиції вони символізували «горизонти» (наприклад, «скелі», що оточували та охороняли долину Ніла)[lii].

В індуїзмі лев — нодмінний супутник богині Дурги[liii] — Асмаї “Скелястої”[liv]; у античних греків у супроводі барса або лева зображалася богиня Артеміда (Paus., V, 5); стародавні єгиптяни левоголовим зображали бога Хнубіса з тілом змії та вінцем променів, його епітетом було “Семесілам” – “вічне сонце”, а у магічних папірусах – “Φυσικαι πυρος αρχαι”, “Fysikai pyros arhai»[lv]. Також у іудейській традиції керуб з головою лева був тотемом коліна Іуди, а жоною епоніма була Тамарь — «Пальма»[lvi].

Сам трон Сатріг — “могучий лев, складений із світлих та сяючих дорогоцінностей»[lvii] — ми співставляємо з визначенням «лев’ячий трон” у царів Шамбали. Також якусь богиню (Кумарадеві – “Дівчинку-богиню”?) зображали сидячою на леві на своїх монетах в імперії Гуптів. Підпис під нею “ліччавайах” (licchavayah), начебто, символізував однойменне північно-західне (непальське) плем’я ліччхавів зі столицею Вайшалі, з якого родом була жінка Гупти, засновника династії.

Перша частина імені Бумкхрі, тобто Бум-Ахура, на нашу думку, відповідає першому слову “апам” — “вода” в імені Апам Напата — “нащадок (син) вод”, яким називався громовержець в епоху індоіранської єдності. Апам-Напат присутній і у “Рігведі” (ІІ 35; V 41:10) і в “Авесті” (“Яшт”, ХІХ). Апам Напат – золотий, сяючий, виник із “золотого лона” (!), росте під прикриттям, живе на найвищому місці, сходить на землю і створює всі живі істоти. Він врятував фарн (хварно[lviii]; пор. з ісл. hvern “слава”) у глибинах озера Ворукеша від дракона Ажі-Дахака, створив людський рід[lix]. В “Авесті” говориться, що в Апам-Напат живе Тріта (у “Ведах” він називається Тріта Апатья – “водяний”; іран. Траетона; фарсі Фарідун; рос. Іван Третей Водович), сильний з роду Самів, син Атвйа, третя людина (пор. з біблійним третім сином Адама Сифом, предком сучасного, “післяпотопного” людства), яка приготувала напій хаому, батько героїв Урвахшая та Керсаспа (!). Він отримав від Ахура Мазди десять тисяч (!) лікарських рослин, білу хаому та дерево життя. Принцип “лікування” є особливою ознакою релігії бон. Причиною всіх проблем цього життя та блукань у сансарі є п’ять пристрастей (“отрут”) – незнання, прив’язаність’ гнів, зависть та гордість. Саме ці пристрасті ми повинні подолати шляхом практики. Найкращим вважається “виготовлення протиотрути”, так як це роблять лікарі для виготовлення ліків: змішати отруйну рослину з іншою рослиною. Це т.зв. “тантрична практика”. Але ще пропонується “практика дзогчен” – звільнення від пристрастей в порядку появи їх виникнення без будь-яких зусиль. Метафорою тут виступає павич, який, начебто, поїдає отруйні рослини, бо володіє здатністю використовувати ту енергію, що міститься в отруті, для того, щоб ще більше збільшити свою красу. Тобто перетворює отруйну якість рослини в енергію росту.

Можна, йдучи за феноменологом релігії К. Сєргєєвим, стверджувати, що релігія бон, разом із перської генези орфізмом[lx] та філософією досократиків (Геракліт та Емпедокл), належить до гностичних релігій[lxi]: у ній спасіння здійснюється через очищуюче самопізнання[lxii]. Тобто притаманна носіям певної когнітивної моделі, що постала внаслідок виокремлення індивідуальної рефлексії із перебуваючої у кризі сакрально-“полісної” колективної рефлексії. Звідси – звернення до “чужого” гносеологічного досвіду – в формі релігії чи якоїсь традиції. Інколи “чуже” не стільки етнічне, а “потойбічне” (зі світу богів) – як і у богів, за людиною визнається право на звернення до власного когнітивного досвіду, на винаходження власних когнітивних моделей. Метафорою реалізації гнозису стають “мандри”, “подорож”, мета яких — не набуття чогось раніше неіснуючого (як це здійснює шаман–культуртрегер, приносячи зі світу духів нові речі), а навпаки — звільнення від того, що приховує істинну природу речей: ” . Мандри повертають людину себе самій, і їх сенс полягає у набутті себе через “трагічний катарсис”, що викликається спогляданням різних “станів душі” (описаних у поемі Емпедокла “Очищення”, — О.Г.) . Можливо, не позбавлене основ припущення про зв’язок арістотелевого катарсису . з описаними Емпедоклом очищуючими діями, бо вони, беззаперечно, мають образну природу – очищення досягалося спогляданням, нехай навіть мисленнєвим, якогось дійства. Мандри душі уподібнювались подорожі у світі театральних декорацій, споглядання котрих повинне повернути їй пам’ять”[lxiii].