Сторінка
15
Вищенаведене якраз дає нам підстави ототожнити зображеного на іранському рельєфі хазарапата як Мітрідата–Шенраба, бо саме по-тібетськи слово khri означає і “десять тисяч”, і “трон”. Тобто тібетці витлумачили для себе “Ахура” як бог “десяти тисяч” (за східною традицією число 10 000 є загальним місцем, визначаючим велику кількість[cxvii], армії духів добра, якою командує Шенраб–Дмура (Мітрідат), підкорюючи злого правителя Мідії. Також Ахура є дарителем десяти тисяч цілющих трав. Мотив сну Шенраба, де південна армія перемагає північну (потім без будь-якого мотивування цей же переказ наявний у біографії Заратустри), стає одним з центральних сюжетів для “Біографії Шенраба”, і можливо, саме цей віщий сон спонукав Кіра ІІ Ахеменіда (Haχāmaniš), сина дочки мідійського царя Астіага Мандани та Камбіза І, перського царя еламського міста Аншани (Анчана), підняти повстання проти Мідії (могутньої імперії, що постала з часу зруйнування в союзі з Вавилоном в 612 р. до н.е. ассірійської Ніневії і до перемоги над мідійцями персів у 550 р. до н.е. і охоплювала Верхню Месопотамію, Персію, Елам, Дрангіану, Парфію, а також Анатолію до р. Галіс).
Падіння Мідії щонайперше, як вважає Л. Ліверані, було викликане економічними мотивами. В часі, коли Персія та Мідія перебували у васальній залежності від Ассірії, яка розташувала на захоплених територіях військово-промислові гарнізони та почала споруджувати міста, котрі стали економічним та ідеологічним зразком для місцевих пастуших вождів, які багатіли через те, що постачали Ассірії худобу і коней та що імперія довірила їм контролювати Хорасанський шлях. Зруйнувавши Ассірію, мідійці знищили основу свого благополуччя і знову повернулися до примітивного існування пастуших племен, внаслідок чого міста були закинуті, ніякої імперії насправді не було, з так званого ассірійського панування все, крім Загросу, дісталося Вавилону. Самі ж вавилонські джерела вперто мовчать про могутнє Мідійське царство[cxviii].
Після падіння Мідії з її бридким персам культом жертвопринесення коня Дмур–Шенраб реформував маздаїзм (відкинув вчення мідійських магів) і цим сформулював ідеологічну основу діяльності Кіра ІІ та можливість проголошення Вавилону з його зіккуратом Есагіла столицею. Кір проголосив себе великим шанувальником вавилонського бога Мардука (східносемітський аналог західносемітського Бела, Баала – “Господаря”). Л. Гарднер демонструє цікавий принцип ототожнення елементів світогляду різноетнічних пантеонів і можливо, що “хитрі халдеї” використали саме схожий метод перед прийшлими варварами–персами: Ахурамазда був ототожнений з царем Кішу Масдою (Mas-en-da “падаючий ниць (як змія)”), батьком Ar-wi-um (пор. з євр. awwium “змії”), дідом героя епосу Атуна (Етана), який піднімався на небо (архетип палеоєвразійського міфологічного “Розорювача гнізд”; пор. з українським сюжетом про Котигорошка і грифа), і наступником царя Аттаби (прототипа біблійного Адама), і що власне Масда – це вищезгаданий месопотамський бог Енкі (аккад. Ейа), батько Мардука[cxix].
Іранці зберегли пам’ять про якусь релігійну реформу часів Ахеменідів, пов’язану з царською скарбницею. Власне книга “Денкарт” (ІХ ст.) розповідає, що цар Ірану Дара, син Дари, наказав, щоб дві копії “Авести” (написані золотом на 12 тис. бичих шкір) були заховані: одна – в царській скарбівниці (ganj-i sapikan), а друга – у бібліотеці (diz-i nipist “фортеці написів”). Під іменем Дара зороастрійці розуміли іранського царя, який володарював до походу Александра Македонського, який, начебто, і спалив ці тексти[cxx]. Власне чи не виступає під іменем Дара головний скарбівник і “візир” Кіра Великого Дмура-Шенраб? Вражає і те, що коли кодифікатор “Авести” в епоху Сасанідів верховний жрець (магупат) зороастрійців Картір (відомий ще своєю перемогою над пророком Мані) приступив до своєї діяльності, то носив він титул саме “херпата” (сер.-перс. від дв.-іран. “хазарапат”), рівного в часи Сасанідів дворецькому та начальнику тюрми.
Як пише М. Бойс, рік завоювання Кіром ІІ Вавилону (539 р. до н.е.) був витлумачений в епоху Селевкідів, коли про реалії епохи Ахеменідів вже мали тьмяне уявлення, як рік одкровення Пророка, якого ототожнили із Заратустрою (якому тоді, начебто, минуло тридцять років)[cxxi]. Зокрема, можливо, що Шенраб навів для легітимізації боротьби Кіра давньо-іранське передання про вбивство демонічного Ажі-Дахака, “змія Дахака” з Bawri- (< Bābiru-) — “Вавилону” героєм Траетоною (Ферідуном), що, в результаті, потрапило в “Історію вірмен” Мойсея Хоренського, де мідійський цар Астіаг фігурує під іменем Ажі-Дахака, що так викликає здивування у І. Дьяконова (див.: [cxxii]), і що як мідійський цар Каштаріті/Фраорт в 678 р. до н.е. повторив цей подвиг, піднявши всі іраномовні етноси проти нового Ажі-Дахака — Ассірії, так, на черзі, персам визволитися від сваволі новітнього узурпатора (аналогічно мідійський партизан проголосив себе новим Каштаріті/Фраортом, піднявши в 522-521 рр. до н.е. повстання проти Ахеменідів)[cxxiii].
Аналогічне зображення “начальника десяти тисяч” (“хазарапата”) Мітрідата перейшло на кушанського царя Канішку, що ми бачимо на його статуї з Матхури (див.: [cxxiv]). Хоча Канішка прославлявся буддистами як зразок праведного правителя, який керується дхармою (Канішці належить заслуга проведення собору буддистів у Кашмірі і з його діяльністю пов’язані такі буддиські світочі, як Ашвагхоша, Васумітра і Нагарджуна), у дослідників є всі підстави вважати, що він притримувався традиційної для іранських етносів форми маздаїзму. На своїх монетах кушани “ери Канішки” (78 – 298 рр. н.е.) поряд з царем у діадемі зображали індуїстського бога Шіву Махішвару (Mahasvara “Великий Господь”) та його їздового бика Нанду, а саме Шіву іранці ототожнювали з Мітрою (кушан. “Мііро” та “Міоро”), атрибутом якого був бик. Поряд з цим кушани карбували зображення безбородого безіменного “царя царів” в діадемі і верхи на коні. Поряд був напис “Великий Спаситель” (“Сотер Мегас”)[cxxv].
Індуси іменували кушан тускарами (tuskara, tushara, tukhāra, turuska), а китайці – “ту-хо-ло”. Страбону вони були відомі як асії і тохари (ХІ, 8.2), Помпею Трогу – асіани і тохари (вищезгадані китайцями “усуні”). Вони в І ст. до н.е. захопили Східний Іран, Согдіану, Бактрію, Північний Інд та Афганістан, а саме за праведного Канішки кушани (тохари) вели війни з китайцями за Східний Туркестан (Уйгуристан, Синцзян), захопили басейн ріки Тарим та змусили племена за Жовтою річкою платити данину та давати заручників[cxxvi]
Завантажити реферат