Сторінка
16
Тож цілком кушани могли розглядати себе спадкоємцями імперської традиції завойованих ними земель, котра йде від династії Ахеменідів. З часом вони індіонізувалися, перейшли з бактрійської мови на пракріт, посилено сприяли буддизму махаяни. Саме кушани та скіфи завдяки завоюванню долини Гангу Самудрагуптою (330 – 380 рр.) дійшли аж до Індокитаю та Малайзії, де заснували династію Тан та державу Фунань на території сучасної Камбоджі (4 – 5 ст.). Ії засновник іменувався кхмерами як Тьєн-чу Чан-тан (“індієць Чандана”), родом з кушан, або ж Каундінья, індійський брахман, який заснував царство там, де впала його стріла. Від шлюбу з нагинею Сому (тобто богині Місяця) він заснував династію. В одному з варіантів міфу замість цих двох персонажів фігурують герой сонячного походження Камбу Свайямбхува і апсара гори Меру. В 357 р. династія Тан направила посольство в Китай.
Оскільки Єгипет завоював наступник Кіра ІІ його син Камбіз (Камбуджія) ІІ, то цілком вірогідно, що цар використав таланти найвищого сановника, сина іудейки Мітрідата-Шенраба для виконання певної ідеологічної місії в щойно підкореній країні (див. спеціальне дослідження про Єгипет під владою Ахеменідів:[cxxvii]). Можливо, у розв’язанні гострого на той час конфлікту між єгипетськими жерцями овноголового Амона та єврейськими поселенцями на острові Елефантина (з часу зруйнування Ієрусалиму Навуходоносором ІІ в 587 р. до н.е.) з їх культом цілопалення барана[cxxviii]. Персами було знайдено компороміс, за яким іудеї продовжували поклонятися Яхве (Йахо), але не здійснювали цілопалення. В елефантинському рукописі наявне ім’я мага Мітрасараха та мідійця Атарпарана з області Нісейя. Свідком у справі стосунків між персами та іудеями виступав також іранець Мітра, син Мітраязни[cxxix]. У Мемфісі було засновано храм Мітрі, де, зокрема, є вотивне зображення бика з аккадським написом “Мітра — мій батько”. З цього ж святилища походить зображення мідійця в стані ритуального “плачу”[cxxx]
Лінії Ахеменідів розділилися на нащадків Кіра І і Аріарамна, синів Теіспа (Чішпіша, Čišpiš; в 670-х рр. до н.е. захоплює елламське місто Аншан), сина Ахемена[cxxxi] (можливо, що він ще й вождь кіммерійців Теушпа, який у 678 р. до н.е. знищив владу Ассірії в Курдистані[cxxxii] і сином якого був знаменитий руйнівник грабіжник храму Артеміди в Ефесі Лігдаміс-Дугдамме; про перебування кіммерійців та скіфів у Передній Азії див.:[cxxxiii]). Сама офіційна династія Ахеменідів наступна: Ахемен (700 – 675 рр. до н.е.), Чішпіш (675 – 640), Кір І (640 – 600), Камбіз І (600 – 559), Кір (559 – 530), Камбіз ІІ (530 – 522), Бардія (Гаутама Смердіс) (вбитий 29.9. 522), Дарій І (522 – 486), Ксеркс (486 – 464), Артаксеркс І (464 – 423), Дарій ІІ (423 – 404), Артаксеркс ІІ (404 – 359), Артаксеркс ІІІ (359 – 339), Арс (338 – 336), Дарій ІІІ (336 – 331).
Цілком можливо, що за аналогією до старших Ахеменідів (Кіра та Камбіза), які мали “власного” пророка Шенраба (Мітрідата – «пастуха царських буйволів»), молодші (nautara) Ахеменіди (Віштаспа-Гістаспа і Дарій), які були за володарювання старших Ахеменідів сатрапами Парфії, “завели” собі “свого” “вчителя Арти (праведності)”, яким і став Заратустра (Заратуштра, Зороастр, “власник старого верблюда”), і традиція вважає його молодшим братом ахеменіда Віштаспи[cxxxiv]. Заратуштра з клану Спітамідів («сяючих в атаці», «білобрисих») зруйнував традиційний для індоіранців (і для послідовників Шенраба-Мітрідата) культ жертвопринесень («айшма») і запровадив культ «ашаванів», тобто тих, хто обрав істину, живе згідно з «благими помислами, словами, справами»[cxxxv]. В. Матвєєв пропонує інтерпретацію імені Заратуштра як «Золотий Сіріус (Тіштр)»[cxxxvi]:
Зорі сяючій Тіштрії
Помолимося щасливій,
Що створена Ахурою,
Головою та наглядачем,
Бути для всіх решту зір,
Як людям – Заратуштра.
(«Тіштр-яшт»).
Вражає, що Заратустра був невідомим еллінським інформаторам історії Персії, а саме Геродотові, Ксенофонтові та Страбонові.
Якщо Мітрідат (як син іудейки) пов’язувався із “західною” традицією (Вавилон, Єгипет, Іудея), то Заратустру “шарахнуло” в протилежний бік: він звернувся до аутентики (“грунтянства”, “ревнительства старовини”), знайшовши її у надбаннях північно-східних іранських племен Середньої Азії та Євразійських степів, наслідком чого стало зближення мови “Гат” (частини “Авести”, написаної саме Заратустрою) з мовою хорезмійців (тому мова Гат не ідентична давньо-перській мові ахеменідських написів). Тим самим Заратустра запропонував проміжну форму між “західноіранським” та “східноіранським” діалектами. Тим більше, що Заратустра (“Власник старого верблюда”) міг видавати себе за відроджувача тієї праведної традиції, що існувала в доахеменідську епоху у двох єдиноправедних країнах — Маргіані (суч. Мари) та Чахрі (= ототожнений парфянами із Загросом) і засновник якої був тезкою Заратустри, батьківщиною якого “Молодша Авеста” вважає Арйана Веджу (за великою рікою Датья, на ріці Дареджа). Сам же історичний Заратустра (це ім’я могло бути “почесним титулом”, як і Шенраб; за даними Ктесія справжнє ім’я – Оксіарт, або ж просто ім’я Спітама – “Білобрисий”, що розглядалося раніше як родове: Спітама – нащадок Манушчіхра Парадата в п΄ятому коліні і предок Заратустри в чотирнадцятому) міг бути вихідцем із Східної Мідії, міста Рагу, бібл. Рагаі (Товіт, 1:14) (тепер — Рей, біля Тегерана), де він, за Авестою (“Ясна”) був правителем або наставником правителя (Віштаспи? Дарія?). За Спітаму свого часу, як свідчить Ктессій, мідійський цар Астіаг видав заміж свою дочку Амітіду, що цілком можливо у сенсі пошуку самими мідянами ідеологічного протистояння персам Кірові та Шенрабу – Мітрідату.
Завантажити реферат