Сторінка
17
Померлий Шенраб був спалений у Согдіані (Гава-Сугда, долина Зеравшана і Кашкадар’ї в Узбекістані та Таджикістані; столиця — Мараканда, тепер — Самарканд в долині ріки Зеравшан), яку завоював ще його учень Кір ІІ. А Заратустра був убитий якимсь Балатнарсе 25 грудня (день Хвар місяця Дей) і похований у сусідній Бактрії (Балхі; авест. Бахдіш, перс. Бахлі; сучасний Таджикістан та Північний Афганістан). Помпей Трог (Ap.Iust., I,1,2) буквально називає пророка Зороастра "бактрійським царем". Згідно з Діодором (ІІ, 2-7), ассірійський цар Нін здійснив військовий похід на Бактрію і одружився там з царицею Семірамідою (Саммурамат, правила після 810 р. до н.е.). З храму Наубехар, що біля Балхи, походить перський рід Бармакідів ("спадковий верховний жрець"), які стали першими міністрами (візирами) у халіфаті Аббасидів, які ворогували з Омейядами. Засновником останніх був намісник Сирії Муавія, вбивця халіфа Алі і лідер харіджів (суперників шиїтів), знаних своїми потягами до всього согдійського (наприклад, перша мечеть була збудована за зразком головного храму Согдіани в Самарканді). Омейядські халіфи Кордови (750-1031 рр.) та наступні за ними дрібні династії всіляко виявляли покровительство іранським містикам, внаслідок чого й розцвів суфізм (іранська реакція на арабський шовінізм в ісламі).
Родом з Балху був Ібрахім ібн Адам, який помер в 776 р., будучи ревним послідовником ісламу. Наступні суфії, взявши за основу легенду про Будду, створили про нього передання як про світського володаря, який під час полювання почув голос з верху про те, що він народжений не для цькуванняі зайців та лисиць. Також один із мудреців зауважує, що збудований ним замок не вічний що існє тільки один вічний замок — рай. Після цього Ібрахім залишає мирське життя, віддаючись аскетичному благочестю. Голодний, він якось з'їв гранат з чужого саду і йде просити вибачення у її власниці сіті Салехі, якій було провіщено, що вона стане жінкою султана Ібрахіма. Салеха народжує від Ібрагіма сина — Мухаммада Тахіра, над яким всі сміються як над незаконнонародженим. Тоді син відшукує свого батька, але той вручає Тахіру обручку і відсилає від себе геть, боячись, що любов до сина завадить його благочестивим розмислам. Мухаммад Тахір вирушає в Ірак, де візир вітає його як спадкоємця свого батька, але юнак відмовляється від трону і, прихопивши із собою дещо з коштовностей, щоб підтримати матір, повертається в Куфу[cxxxvii].
Іншими вихідцями з Балху була династія Саманідів, засновник якої Саман-худата із с. Саман зрікся зороастризму та прийняв іслам. Його представники займали посади намісників у халіфаті Аббасидів, а згодом стали засновниками власної середньоазіатської держави з центром у Маверранахрі (Мевр), але реальну владу в руки отримала тюркська гвардія, начальники якої мали титул "захисник релігії та держави", і від найзнаменитішого з яких Алп-Тегіна походить династія Газневидів (від м. Газна в Східному Афганістані), яка захопила весь Східний Іран, західну частину Північної Індії та Бухару і вела безуспішні війни із огузами-сельджуками. Останні взяли під свою опіку населення Согдіани (Самарканду і околиць), а потім — Іран, Анатолію, Палестину, Сирію та всю Середню Азію та змушені були вести війни з огузами, які перебували на службі Балху, першими хрестоносцями та каракитаями, на певний час втративши навіть майже всі свої території (крім Конійського султанату).
Протистояння, як на нас, між двома версіями праведності — старших та молодших Ахеменідів — відображене у переказі, наведеному Табарі. Начебто, у шаха Дара ібн Бахмана (тобто Дарія ІІ) був мудрий візир Растін, який ворогував з Бабрі, рабом (гулямом) і другом дитинства майбутнього шаха Дарія ІІІ. За намовою візира гулям був отруєний, але коли царем став Дарій ІІІ, то візиром і катібом (писарем) став брат Бабрі, який почав репресії проти візира та вельмож. Тому останні, будучи озлоблені на Дарія ІІІ, закликали в Персію Александра Македонського[cxxxviii]. Останній, як відомо, характеризується як ворог і знищувач релігії Заратустри.
Проте не слід розглядати духовні реалії Ірану в сенсі того, що відбувалося протистояння між «космополітами» та «ревнителями аутентики». В дійсності ж це були реакції проти третього представника – «чорного жрецтва». До них «Авеста» відносить жерців-карапанів, які поряд з такими категоріями як йату, чоду (чарівниками), паіріка (тадж. "пері"), скавіями, шемаугами (зловчителями), сатарами (злі володарі) становили релігію друджвантів («друзів олжі»)[cxxxix] (звісно, зороастрійці відносили до останньої й послідовників вчення іудея-хазарапата Мітрідата). «Ця релігія, — пише М. Еліаде, — відповідала суспільству, де домінувала військова аристократія зі своїми союзами, практикуючими ініціацію, та бузувірськими обрядами, кульмінацією котрих був стан “нестями” (айшма). В центрі цього культу було жертвопринесення тварин, зокрема бика (gav), та споживання мочі, вилитої після прийняття наркотичного препарату”[cxl]. Популярність і живучість культів незороастрійського “чорного жрецтва”, особливо на заході Ірану, свідчить той факт, що з ними мусили мати справу Сасаніди[cxli]. Зокрема, в Х-ХІІІ главах “Книги діянь Ардашира сина Папака” (“Карнамаг”) розповідається про боротьбу Ардашира з “ідолом”, “зображенням” (uzdes, від авест. daes- “показувати, виявляти”, дв.-інд. dis-) Хробака (Kirm; переклад як “дракон” відкидається сучасними науковцями в сенсі того, що, згідно з версією в “Шахнаме”, принцеса знайшла маленького хробачка в яблуці і вигодовувала його), жерцем-господарем Хафтобатом та ідолопоклонниками (uzdesparistagan)[cxlii] у фортеці Гулар (тепер – Гілар у Ларистані).
Також перевагою зороастрійців над маздаїстами у Персії стало те, що якщо останні висували на перші ролі божественних «помічників» Ахура Мазди – Мітру та Анахіту, то перші протиставили їм своєрідну категорію духів-«посередників» між людьми і богами – Амеша Спента («Праведних Святих»), і ця категорія ближчих до людей істот («духів», «ангелів»), ніж боги, була, звичайно, психологічно більш сприйнятною.
Саме согдійці – да-юе-чжі (сако-усуні і пракушани), на думку Б. Кузнєцова, принесли вчення бон у Північний Тібет (Шаншун – «Чужа земля», на південний захід від пустелі Алашань; согдійці були монополістами в торгівлі з Північним Китаєм, вони використовували південну та північну гілку Великого Шовкового шляху, фактично зайняли всі великі оази, де створили колоніальне суспільство[cxliii]), де навернули білих гуннів-ефталітів (цар Міхіракула був запеклим ворогом буддизму) та тібетців-бхотів долини ріки Брахмапутри (Цанго, Цангпо), що на північ від Ассаму та Бенгалії. В пізніші ж часи согдійці стали поширювачами маніхейства (єдина релігія, священні тексти якої схвально відносилися до торгівлі та дозволяли отримувати проценти з позик !) та іранської культури у всій Степовій Євразії (виникли китає-тібетський, центрально-сибірський та кімаксько-кипчацький центри) та сприяли трансформації тюрків в імперську націю. Також вважається, що внаслідок асиміляції іраномовних центральноазіатських та південносибірських юечжів, тібето-бірманомовні цяни зазнали культурно-релігійної трансформації і як пасіонарний протоімперський етнос досягли правобережжя верхньої Янцзи і підкорили землеробське прототайське і давньо-монкхмерське населення, внаслідок чого виникла в VI-V ст. до н.е. культура, що обслуговувала суспільство, де представники вказаної групи зайняли панівне становище[cxliv].
Завантажити реферат