Сторінка
13
Хто знає, можливо, іудей по матері (а отже, справжній іудей за законами Тори) та іранець по батькові (справжній воїн і спадкоємець за арійськими законами) Дмура-Шенраб уявляв себе "новим Йосифом", головним управителем при єгипетському фараоні? Якщо останній приязнь здобув тим, що забезпечив (принаймні так собі це уявляли самі єгиптяни) втрату приватної власності всім населенням Єгипту та перетворення його на рабів фараона (Буття, 47:14-21), то Дмура-Шенраб дав змогу персам здобути надійних союзників у боротьбі за незалежність від Мідії і далі здобути царства Лідії та Месопотамії з усіма їхніми скарбами.
Пам’ять про спільність іудеїв і маздаїстів на політичній арені Ірану привела до того, що на часі антизороастрійського руху маздакітів іудеї фінансово їх підтримали і в 522 – 523 рр. створили у Месопотамії власну державу (проіснувала сім років) на чолі з екзілархом Мар-Зутрою та главою іудейської вищої школи Ханіною[xcviii]. Єврейські письменики Гедалія Алон та Міхаель Аві-Йонах розповідають, як свого часу візантійці боялися того, що євреї допоможуть перським завойовникам, внаслідок чого виникали погроми[xcix].
Цікавим в цьому сенсі є дослідження Д. Лоу про долю іудейських переселенців із Самарії в Ірані та Турані. На його думку, в подальшій долі перебуваючих в екзилі відбулася метаморфоза зміни імен – як вавилонські поселенці в Самарії стали іменуватися самаритянами, так переселені з Самарії в Мідію (в землі мідійського племені магів) іудеї стали іменуватися "магами" (подалі витлумачивши етнонім як похідний від ветхозавітного імені Міхей). Надалі маги-іудеї мігрують на схід під провідництвом Зороастра, де потрапляють у Согдіану (що, начебто, давньо-єврейською означає "приховані" або "вигнанці"), де споруджують міста Самарканд (на згадку про Самарію) та Бухару (дв.-євр. "бахур" – "обраний") і відзначали свято Навруз ("навра" на дв.-євр. "вогонь"). Начебто, саме з Согдіани прибуло посольство магів для поклоніння немовляті Ісусу, який після свого воскресіння явився согдійцям під іменем Сіявуша (дв.-євр. "радість") для боротьби з узурпатором Афрасіабом (дв.-євр. "афра" – "посвячений богові", тобто той ж корінь, що в іменах Єфрем та авраам, + "сіаб" – "старець")[c].
Також у ранньо-середньовічному іранському тексті "Міста Ірану" ("Шахріхі і Еран", 10) зауважується, що Хорезм бува заснований сином іудейки Нарсом[ci]. Відомі передання пуштунів Афганістану про самоспіввіднесеність із "колінами Ізраїлю". За їхньою генеалогічною легендою, цар Саул (мелік Талут) мав двох синів — Беркію та Ірмію (Берекія та Ієремія), котрі служили потім наступному цареві Давиду. Сином Беркії був Афган, а син Ірмії — Узбек[cii].
Певні передання та уявлення, які фігурували в середовищі його предків-іранських іудеїв — зумів донести до нас арабський історик із Хамадану Рашид ад-Дін. Можливо, що саме з цих часів походить певне уявлення про те, що першою благою релігією в світі була „віра перська” (якої, начебто, притримувався і халдеянин Авраам)[ciii].
Не дивно, що нацисти не жалували Кіра Великого з його толерантною позицією до етнічних традицій. Зокрема Ганс Гюнтер у "Короткій расології Європи" писав: " . Правління Кіра ІІ було м'яким, завойованим ним народам залишалася певна доля незалежності, і це було початком змішання рас та зникнення нордичного володарюючого класу. У житті всіх народів під нордичним управлінням імперіалізм завжди призводив до занепаду та смерті та результатом було виснаження нордичної частини народу (sic!- О.Г.)".
Проте, аналізуючи ім’я Дмура, Б. Кузнєцов не звернув увагу на героя “Шахнаме” Тахмураса (Теймураза < авест. Тахма-урупа, “Сильний (як) вовк (лис)”), сина Хушанга (Хаошйангха), царя Ірану з династії міфічних Пішдадідів (Парадатів). На вершині високої гори він збудував храм, в котрому жерці–мобеди оберігали священний вогонь, силою змусивдемонів відкрити людям таємницю письма. Він приручив котів, собак та соколів, домашню птицю. " .Тахмурас . царював тридцять років, — писав на початку "Навруз-наме" Омар Хайям. — Він підпорядкував дияволів (яких переміг його батько Хушанг, — О.Г.), побудував вулиці та базари і ткав шерсть та шовк. Проти нього вийшов відлюдник Бозасп, який проповідував релігію сабіїв. Тахмурас прийняв цю релігію і підперезався зуннаром. Він поклонявся Сонцю і навчив людей письму. Його називали Тахмурас — приборкувач дияволів"[civ]. Сином (або братом) Тахмураса був Джамшид, власник знаменитої чаші, запроваджувач свята нового року Навруз, царювання якого призвело до того, що владу над Іраном захопив демонічний Байурасп, прозваний Захоком (Ажі-Дахаком). Врятувати Іран зміг тільки Ферідун (Афрідун, Траетона), в жилах якого текла кров династії Тахмураса[cv]. Начебто, він був вихідцем з Індії та сповідував віру Ібрагіма (Авраама). Він заснував свято Саде ("сотня") — очищувального вогню, яке відзначалося за 50 днів і 50 ночей до Навруза[cvi]. Тахмураз заснував місто Мерв з трьома фортецями, а через триста років місто розбудував Афрасіяб , якого Ібн Халдун називає «син Ашка, сина Рустама, сина Тюрка»[cvii], тобто Тура, сина Ферідуна. У іранській традиції Афрасіяб (від согд. "пар сіав ап" – "над чорною рікою"; пор. з ріками в Грузії — Кір/Кура і Камбіс/Камбечовані) є царем середньоазіатського Турану, а в його свиті, за анонімним автором ХІІ ст., — «Демур і Гьок Бури Гуз, котрий був зятем Афрасіяба»[cviii].
Завантажити реферат