Сторінка
18
Сповідники віри бон-по з Шаншуну стали відомі китайцям як вищезгадані Нюй-го (“Царство жінок”; в родоводах представників цього етносу, крім лінії батька обов’язково була присутня лінія матері) з їх головним богом Асюло (“Ахура”). Ще в державі Ахеменідів одруження на принцесі — спадкоємниці престолу було необхідне для визнання законності царя: дочка Кіра ІІ Атосса (Hatausā “Прекраснобедра”) була послідовно дружиною царів Камбіза, мага Гаумати та Дарія[cxlv].
Надалі царі Ірану одружувалися з рідними сестрами: “ .Дарій взяв собі за дружин знатних персіянок, по-перше, двох дочок Кіра – Атоссу і Артістону (Атосса вже була попередньо дружиною свого брата Камбіза, а потім мага .). Потім він вступив у шлюб з дочкою Смердіса, Кірового сина, на ймення Парміс і, зрештою, з дочкою Отана, котра розкрила обман мага” (Геродот, ІІІ, 88).
Можливо, ця традиція пішла від того, коли представник династії кочових персів Теісп (Чішпіш, Теушпа), син Ахемена і родом з Парсумаша (Бахтіарські гори), одружився в 670-х рр. до н.е. з еламською принцесою Анчану (надалі, щоб зберегти за собою престол, перські “зайди” брали за жінок рідних сестер). Аналогічно, за уявленнями греків, царем персів став грецький герой Персей: “ . У давні часи елліни називали персів кефенами. Самі ж вони називали себе артеями (так їх називали і сусіди (еламці? ассірійці? – О.Г.)). Коли ж Персей, син Данаї та Зевса, прибув до Кефея, сина Бела (тобто Бела – Мардука!; був сином Посейдона та Лівії, батьком Єгипта, Кефея та Даная, – О.Г.), і взяв собі за жінку його дочку Андромеду (яку врятував від Дракона, — О.Г.), то народженого сина назвав Персом. Сина свого Персей залишив у країні, бо у Кефея не було чоловічого потомства. Від нього-ось перси і отримали своє ім΄я” (Геродот, VІІ, 61). Згідно з міфами, Кефей (сузір΄я Цефея) був чоловіком Кассіопеї, яка лише називається “ефіопською принцесою”, але її родовід невідомий. Брат Кефея (арам. kephas – “камінь” пор. з іранським (чи мідійським) asā “камінь” (авест. as∂nga), — О.Г.) Фіней, який перешкоджав шлюбові Андромеди та Персея, був перетворений за допомогою голови Медузи на камінь (Аполлодор, ІІ, 4,3; інші герої з іменем Фіней теж зазнають покар; або сліпоти і мук з боку гарпій, або враження блискавкою; можливо, вони символізували для еллінів тубільних “зілотів” – ревнителів місцевих традицій, що противилися еллінізації). На нашу думку, грецький міфонім Кефей може бути індо-іранською передачею аккадського теоніму Тішпак (дв.-іран. *k- ~ аккад. t-; начебто, він є запозиченим хурритським богом Тешубом, який у свою чергу, трансформувався у ахейській міфології у Тезея, а на кіммерійському грунті став антропонімом – Теісп і Теушп), бога – покровителя міста Ешнуна, де раніше, у старовавилонський період, шанувався бог-цілитель Ніназу (“господиня – знання”; син богині потойбіччя Ерешкігаль, батько бога-стража Нінгішзіди – “Господині чистого дерева”; образ останнього – дві рогаті змії, що ростуть з його плечей. Вражає, що в іранській міфології саме таким, зі зміями з плечей, зображався демонічний цар Ажідахак/Зохак). Тішпак має епітет “вождь військ” (“воєвода”) і вважається переможцем лева Лаббу (перемога над чудовиськом як елемент весільного ініціального обряду для царя). Одночасно паралель між Тешубом і Тезеєм розкриває ще одну міфологічну загадку: переказ про сина Тезея та цариці амазонок Іполліта тотожний переказу про іранського героя Сіявуша, сина царя Кай-Кавуса, кохання якого домагалася мачуха. Таким чином, династія Кейянідів, відсутність згадки про яку в зороастрійських текстах викликає подив у науковців, може пояснюватися їх близькосхідною генезою, близькою для західно-іранської традиції, але чужою для східно-іранської, де власне й формувався звід "Авести".
Царівна у шлюбі, відповідно, представляла місцеву верховну богиню. А на чолі саме еламського пантеону стояла аналог Іштар — Піненкір Кіріріші, “священний шлюб” царя з якою був основним у ритуалі вступу на царство Еламу. В Аншані (Анчані, Шираз) та Сузах (еламський бог мертвих і клятв називався Іншушинак — "володар Суз", правителі Суз називали себе його "улюбленими слугами" і разом із Хумпаном — "володарем богів"), де правили Ахеменіди, богиня називалася Парті, що, на нашу думку, знаменує той факт, що вона була богинею царського клану Епарта в Еламі, шлюб з принцесами якого робив царем. В документах Саргона ІІ, 722 – 705 рр. до н.е. вона вже іменується Багбарту / Багмашту, що є явним прагненням зближення з іран. baga-mazda[cxlvi].
Можливо, саме з цього архаїчного обряду інтронізації ("вінчання на царство") і скористався на початку ІІІ ст. Папак, син Сасана, верховного жерця Анахіти в Істхарі, який одружився на доньці місцевого перського царька з родичів Ахеменідів, васала Парфії. Так постала династія іранських Сасанідів[cxlvii].
Аналогічно цар (katte) індоєвропейських несітів (хеттів) отримував право на престол від шлюбу з «тавананною» («табарною», «лабарною») — царицею міста, що належала до протохетського етносу — хаттів (в них вбачають західнокавказомовних праабхазо-адигів), котра представляла верховну богиню Вурусему – «Богиню сонця міста Арінни»[cxlviii].
Також у єгипетській царській традиції царівни (добто доньки царя) XVIII династії носили титул "дружина царя", що, проте, означав не їх фактичний шлюб з батьком-царем, а лише мав рангове та ритуальне призначення, а факти про шлюби Аменхотепа ІІІ зі своїми дочками, та Ехнатона, після смерті Нефертіті, з дочками Мерітатон та Анхесенпаатон не є доведеними[cxlix].
Також відомий брахманістський ритуал Ашвамедха, в якому "посвячена" цариця ("махаші") здійснує статевий акт з мертвим конем ("ашва"), символізуючого прибульця: "Я приведу того, хто витворить зародок; ти преведи того, хто витворить зародок!". Потім вона закликає "Розсунемо наші ноги". Їх жерці накривають покривалом, бо "тільки на небі насправді приносяться жертви". Тоді цариця бере статевий член ("сішна") коня і вставляє його у своє лоно ("упастха"), промовляючи: "Нехай він, пристрасний, котрий випускає сперму, випустить її" тощо (Vajas.-samh. XIX : 20)[cl].
Ю. Евола пропонує «премордіальну» (відпочаткову) інтерпретацію даного мотиву згідно із сакральною Традицією: « . В індо-арійській традиції у кожного «бога» – тобто у кожного трансцендентного принципу – є своя «жона», названа терміном «шакті», що означає також «могутність». На Заході Мудрість, Софія, а іноді і сам Святий Дух (з причини, що у семітських мовах слово «руах» – «дух» жіночого роду,— О.Г.) виступали як образи Королеви Діви. І дана в дружини Гераклові богиня Геба є також богиня вічної олімпійської молодості. На єгипетських зображеннях божественні жінки дарують цареві лотос, символ нового народження і «ключ життя». Північні валькірії, як і іранські фраварті, були образами трансцендентних рівнів самих воїнів, силами їх долі та їх перемоги[cli]. Римська традиція знала Venus Victrix (“Венеру Перемагаючу”), що вважалася “прародителькою” імперського роду (Venus Genetrix — “Венера Прародителька”). Кельтська ж традиція повідомляє про надприродніх жінок, котрі відводять героїв на таємничий острів, щоб своїм коханням зробити їх безсмертними. Єва, згідно етимології, означає “життя”, “живучу”. Щоб не продовжувати ланцюг прикладів, . зауважимо тільки, що дуже поширений символізм робить “жінку” образом животворящої та перетворюючої сили, завдяки котрій може здійснюватися подолання суто людського стану. Але чому ця сила подана саме “жінкою”? Цей символізм базується на аналогії.Тут слід йти від стосунків між чоловіком і жінкою ., базованих на фундаментальній концепції збереження чоловічим началом своєї власної природи. Дух перед обличчям чоловічого начала – це “жінка”: чоловік активний, дух пасивний – навіть при зіткненні з перетворюючою і оживотворюючою його силою, герой зберігає позицію чоловіка, мужа, господаря, пана жінки, жони . На цій підставі все, що говориться у епічних легендах та рицарських розповідях про пригоди та героїчні герці, здійснені через вірність “Дамі” і в надії володіти нею, завжди можна зрозуміти як символізм випробування чоловічих якостей, випробування, необхідного як передумовлюючий етап трансцендентної інтеграції особистості. І якщо у цій літературі зустрічаються жіночі персонажі, котрі стосуються теми спокус та небезпек для героя, це не слід розуміти прямолінійно та однозначно, .а в більш високому сенсі – як небезпека для героя впасти в “титанізм” у ході його подвигів. У такому випадку жінка проявляє собою спокусу, йдучу від трансцендентної сили і знання, якщо володіння ними носить риси прометеїстичної узурпації (того, що належить “олімпійцям”, тобто касті кшатріїв-воїнів, — О.Г.) або захланної гордині”[clii].
Завантажити реферат