Сторінка
2

Бон як релігія Шамбхали

Начебто, з’явився бон-по за правління першого тібетського царя Ньяті-цзанпо (gNya khri btsan po; Ньякхрі; де “нья” – “шия”, “ті” – “трон”, цзанпо” – “володар”), котрий народився в 417 р. н.е. (рік дерева-миші)[xv]. Хоча за бонськими переданнями, саме бонські жерці запросили його з міфічної країни Побо на царство в Тібеті. Він завоював для них Північно-Східний Тібет (Сумпа)[xvi].

За легендами, він мав незвичайну зовнішність: очі, як у птаха, брови з бірюзи (бірюза як втілення життєвої сили першою з΄явилася при створенні світу), зуби, як біла черепашка, вуса, як у тигра, між пальцями рук і ніг перетенки, як у гусака (тут, можливо, перераховуються тотемічні клани племені цих “варягів” Тібету). Він був сином бога Яблхадагдург, який живе на високому Небі Лха та отримав у володіння 13 небес (пор. з ведичним Індрою). Матір΄ю його була цариця Зеніту (моуцхун) або “птаха мочхацхун”. Місією Ньяті-цзанпо було побороти космогонічного білого бика–яка, зооморфне втілення добонського божества Ярлхашампо, прозваного “лха володарів Тібету”, якого шанували тібетці–шазадонмари (“їдці м΄яса з червоним обличчям”)[xvii].

Першим дійсно науковим дослідженням про бон-по в європейській науці є монографії Г. Хофмана "Quellen zur Geschichte der Tibetischen Bon Religion" (1950) та "The Religions of Tibet" (London: George Allen and Unwin, 1961). Італійський археолог Д. Туччі присвятив ряд праць дослідженню ролі бонського поховального ритуалу в долині ріки Ярлунг (притоки Цангпо-Брахмапутри) — "The Tombs of the Tibetan Kings" та "The sacral character of the kings of ancient Tibet". Наступні заслуги у дослідженнях належать професору Лондонського університету Д. Снеллгроув (книга "Дев’ять шляхів Бон"), Ю.М. Реріху (цикл статей), тібетцю Гебшей Лодрою - "Історія монастиря Брайбун" (1974), Р. Гарду і Шангьє Тандару ("The Twelve Deeds: A Brief Life Story of Tonpa Shenrab, the Founder of the Bon Religion", New Delhi: LTWA, 1995), Б. Кузнєцову та М. Гумільову (ряд праць та статей), які також є авторами спільної статті "Бон — древня тібетська релігія"[xviii].

Б. Чунг вважає на основі буквального співставлення моральних доктрин, що бон виник в результаті синтезу конфуціанства і махаяни[xix]. Проте однакові етичні ідеї притаманні будь-якій релігії: робити добро, правильно поводитися, боротися зі злом.

Вищезгаданий італійський тібетолог Дж. Туччі вбачав у боні елементи індуїстського шіваїзму, для яких, як і для бонців, священною є гора Кайласа (6174 м), місце перебування Шіви зі своєю жоною Парваті[xx]. Д. Снеллгроув у книзі "Дев’ять шляхів Бон" наполягає на індійській (тобто брахманічній, а отже, старшій за буддизм) версії походження бон-по, настоюючи, що послідовники буддиської школи ньїнгмапа усвідомлювали це, а ортодоксальні бонці втратили знання про витоки своєї віри. Начебто, перший цар Тібету Ньяті цзанпо веде свій родовід саме від героя "Махабхарати" Панду, предка пандавів (за "Віденським жалрабом", rGyal rabs bon gyi abyunggnas).

Самі послідовники ньїнгмапа (Nyingmapa) вважають, що вони і бон-по (Шанг-шунг Ньян-гьюд) — це дві лінії чистої традиції Дзогчен ("Велика Досконалість", rdos-pa chen-po), яка зародилася в Середній Азії (Уддаяні, o-rgyan) і вперше проголошена Нірманакайєю Гараб Дордже (dGa'-rab rdo-rje, санскр. Прахеваджра), а потім поширилася в Індії його учнем Манджушрімітрою. Останній передав буддиську версію своєму учневі Шрісімху, котрий, в свою чергу, подав їх Падмасамбхаві, Вімаламітрі та Вайрочані-перекладачеві.

Бонська ж лінія Традиції Дзогчен була проголошена великими Махасіддхами, що мешкали на горі Кайлас (Гангчен Тізе) та в озерній країні Шанг Шунг, та принесена в Тібет учнями Г’єрпунг Нангжер Лодпо (Gyerpung Nangzher Lodpo). У VIII ст. за намовою тібетського короля Трісонг Децана останній король незалежного Шанг Шунга Лігміг’я (Ligmigya) був підступно вбитий із засідки, коли залишив свій палац Кьюнг-дзонг (Khyung-lung dngul-mkhar) на озері Данг-ра на півночі Тібету, а мешканці навернені у віру буддиської школи Дригунг Каг’ю.

Тому вважається, що очорнення бон-по здійснювалося виключно буддистами-індійськими шовіністами (і підхоплене їх китайськими єдиновірцями). Самі ж тібетські буддисти (чос-па) вважають, що спільно з бон-по вони утворюють "внутрішнє коло" (nang-pa) Традиції, в той час як індуїсти, джайни, мусульмани та християни — "зовнішнє коло" (phyi-pa) цієї єдиної сакральної премордіальної Традиції.

А. Франке, маючи на увазі існування тібетського передання про «великого вчителя Есе», співставляє бон з християнством. У легендарній біографії засновник тібетської релігії бон-по Шенраб починає проповідницьку діяльність з хрещення у святому озері за участю людей, богів і нагів, проповідував притчами, серед яких такі: «Ті, котрі не здатні зрозуміти повчання, схожі на горох, що кидається на скелю», або «Ти будеш бажати ліпшого іншому, якщо ти хочеш добра для себе». Особливим ритуалом жертвопринесення є переламування жертві (тваринам, а інколи і людям) кісток ніг тощо[xxi].

Р.А. Стейн, навпаки, ототожнив бон і даосизм, йдучи за традицією визначення тібетськими ламами всіх небуддиських та неконфуціанських релігій як “даосизм” (в сенсі “народний культ”). Начебто чарівники і маги всіх країн світу, в тому числі й даоси, таємно збираються у тібетській печері Цзан, щоб об’єднати вчення бон-по[xxii]. "Бон-по, особливо чорне бон-по, в багатьох випадках нагадують даосів", — зауважила свого часу мандрівниця А. Давід-Неель. Серед даоських священників, як і серед бонських, є групи "білих" і "чорних". І "чорні", або "чорноголові", даоси, зодягнені у чорне, як і "чорні" бонці, теж здійснюють обряди пошанування духів померлих, супроводжені жертвопринесенням тварин. Та й сам засновник доосизму Лао-цзи створив свою працю "Дао де цзин" під час мандрів на Захід, де він навернув у даосизм "західних варварів". Навіть самі монголи, які безпосередньо сусідять з тібетцями та китайцями, власне називають і ламаїзм, і бон-по одним словом — "бон-по", а словник Х. Єшке перекладає ім'я Шенраб саме як Лао-цзи .[xxiii]