Сторінка
4
Автори відмічають, що педагоги, які застосовують індивідуально-розвиваючі стратегії, мають у своєму арсеналі адекватну або навіть завищену оцінку учнів у навчанні й поведінці, способи їхнього включення в рішення творчих завдань, використання кожного учня як зразка для наслідування в якому-небудь виді діяльності, установлення емоційного контакту у відносинах, схвалення, що сприяє співробітництву й т.д.
Педагоги, які застосовують індивідуально-гальмуючі стратегії, навпаки, у більшості випадків опираються на контрольовані засоби, що опікують і погрожують, прагнуть знизити самооцінку учнів, збільшити дистанцію й затвердити статусно-рольові позиції.
Для індивідуально-розвиваючої педагогічної взаємодії, пишуть С.А. Смирнова, И.Б. Котова та ін , характерні специфічні способи спілкування, засновані на розумінні, визнанні й прийнятті дитини як особистості, умінні стати на її позицію, ідентифікуватися з нею, урахувати її емоційний стан і самопочуття, дотримати її інтереси й перспективи розвитку. При такому спілкуванні основними тактиками педагога стають співробітництво й партнерство, що дають можливість учневі виявити активність, творчість, самостійність, винахідливість, вигадливість.
З цим не можна не погодитись, але, на жаль, „дитина” й „учень” навіть при такому підході продовжують лишатись безстатевими істотами. Хоча при застосуванні індивідуально-гальмуючої стратегії, як відмічають самі автори, відбувається деформація освітніх установ як інститутів соціалізації.
Щодо класифікації методів виховання, то їх донині називають суперечливою теоретичною проблемою педагогіки. Оскільки доводиться враховувати особливості їхнього різноманіття, встає питання: що ж є загальним для всіх методів виховання? Якщо згадати, що предметом виховання виступає соціальний досвід дитини, її діяльність і відношення до світу й зі світом, до себе й з самою собою, то стане зрозумілим, чому безліч методів виховання можна згрупувати й вибудувати в систему. Дослідники С.А. Смирнова, И.Б. Котова, Е.Н. Шиянов, Т.И. Бабаева та ін. подають узагальнену класифікацію:
Перша група – методи формування соціального досвіду дітей.
Друга група – методи осмислення дітьми свого соціального досвіду, мотивації діяльності й поводження.
Третя група – методи самовизначення особистості дитини.
Четверта група – методи стимулювання й корекції дій і відносин дітей у виховному процесі.
Проаналізувавши цю класифікацію, ми маємо відмітити, що ці методи виховання не суперечать новій виховній теорії, яку ми конструюємо спираючись на позиції ґендерного підходу.
Ще однією ідеєю, яка описується в сучасній традиційній психолого-педагогічній літературі і яка сприятиме впровадженню ґендерного підходу, є ідея гармонійно розвиненої особистості. Особлива увага приділяється розумінню ціннісних характеристик педагогічних явищ, які сформувалися під впливом загальної аксіології. В основі педагогічної аксіології лежать розуміння й затвердження цінності людського життя, виховання й навчання, педагогічної діяльності й освіти в цілому. Як значима цінність декларується й ідея гармонійно розвиненої особистості, пов’язана з ідеєю справедливого суспільства, що здатне реально забезпечити кожній людині умови для максимальної реалізації закладених у ній можливостей. Ця ідея виступає основою ціннісно-світоглядної системи гуманістичного типу. Вона визначає ціннісні орієнтації культури й орієнтує особистість в історії, суспільстві, діяльності.
Автори відмічають, що зі зміною соціальних умов життя, розвитком потреб суспільства й особистості трансформуються й педагогічні цінності, вдосконалення яких є основним завданням гуманістичної педагогіки й найважливішим шляхом розвитку суспільства.
На таких же позиціях стоїть й О.М. Коберник. Вона відмічає, що в основу побудови навчально-виховного процесу в сучасній загальноосвітній школі вже покладено гуманістичну педагогіку співробітництва, партнерства, співтворчості, що моделює виховання за зразком переходу від навчально-дисциплінарної моделі організації педагогічного процесу до особистісно зорієнтованої моделі; коли кожен школяр є універсальною особистістю, а закони фізичного, психічного, соціального й духовного розвитку, процеси та зміни, що відбуваються у внутрішньому світі дитини, стають головними орієнтирами у виховній діяльності.
Але аналіз виховної ситуації в сучасній школі свідчить, що педагогічний процес у ній спрямовано здебільше на формування певної суми знань; виховна ж робота являє собою набір стандартизованих заходів інформаційно-просвітницького характеру, зорієнтованих переважно на методи заохочення і покарання, а сам вихованець є лише об’єктом дисциплінарних впливів.
Відомим є такий аспект традиційної виховної теорії, як значення ролі колективу у вихованні особистості, вимога безумовного підпорядкування дитячої особистості колективу. Ця вимога існувала й пропагувалася педагогікою колективістського виховання протягом не одного десятка років. У психолого-педагогічній літературі відмічається, що зміни у нашому суспільстві, які пов’язані зі зміною політичних, соціальних, економічних відносин, поступова демократизація всіх сфер громадського життя, вимагають радикальної зміни педагогічних поглядів, зокрема перегляду ролі колективу у вихованні особистості. Підкреслюється, що сучасному суспільству необхідна нова особистість, яка неординарно мислить, вільна, самостійна й творча. Для того, щоб така особистість виховувалася, необхідно усунути всі перешкоди, що існують на шляху її розвитку.
Але на жаль, сучасній педагогіці все ще властиві відбір, селекція дітей, а не надання переваги розвитку і саморозвитку потенційних можливостей дитини. Вона ретранслює існуючі стереотипи і, як результат, не сприяє досягненню рівності у суспільстві.
Ми бачимо, що в сучасній школі пануючою усе ще є дисциплінарно-афективна стратегія взаємодії, яка заснована на твердому підпорядкуванні поведінки і дій учнів педагогові, на неухильному дотриманні цієї лінії, що ставить вимогливість в основу всіх застосовуваних методів впливу і не залишає дівчаткам і хлопчикам можливостей для саморозвитку у межах такого виховання.
Зрівняльна педагогіка, що ігнорує стать дитини, спрощує виховну діяльність, позбавляє її життєвості. Все це призводить до нівелювання особистості, збіднює її емоційне життя, гальмує розвиток дитячої індивідуальності. У рамках такої виховної теорії дівчаток і хлопчиків, які навчаються у школі, називають: „дитина”, „учень”, „школяр”, тобто звернення, які стосуються осіб чоловічої статі.
Безстатеве виховання позбавлене необхідної життєвої енергії й спрямованості. Активне ігнорування статевої приналежності протягом багатьох років у вихованні школярів призводило до неадекватної самооцінки школярів, до можливого порушення статевої ідентичності, до відмови від прагнення зрозуміти людину, побачити її особливості, відтворювало дискримінаційні стосунки між жінками і чоловіками, бо вони не визнавалися неприпустимими як такі.
Перша критика традиційного „безстатевого” виховання з’явилась у психолого-педагогічній літературі, автори якої пропонували статеворольовий підхід до виховання школярів. В.Є Каган, Д.В. Колесов, М.Х. Мелтас, І.Ф. Мягков, А.Г. Хрипкова пишуть, що після стількох років „безстатевої педагогіки” прийшов час звернутися до проблеми статеворольового виховання.