Сторінка
17

Гендерне виховання у школі: Теорія та практика

Не можна забувати й про професійну підготовку теперішніх студентів педагогічних вузів – майбутніх вчителів загальноосвітніх шкіл. Запорукою успіху у ґендерному вихованні школярів є фахівці, які здобули освіту, що базується на принципах реалізації особистості і самореалізації всіх людей, рівних прав і можливостей не залежно від їх соціального походження, становища, національності, віку, статі. Тому важливим компонентом професійної підготовки майбутніх вчителів має стати введення курсів з ґендерної проблематики в систему вищої освіти, що дозволить підготувати молодих спеціалістів, готових працювати не абстрактними представниками людства, а з реальними дівчатками і хлопчиками, враховуючі їх реальні проблеми і потреби.

Вищі навчальні заклади України вже мають досвід впровадження ґендерних курсів до навчальних програм підготовки студентів. Дослідниця О.М. Любарська у своїй статті „Ґендерне виховання як основа розбудови державності” рекомендує під час навчання застосовувати універсальні концептуальні та чуттєві категорії свідомості студентів, які використовуються для створення необхідних образів при забезпеченні їх різного наповнення та врахування особливостей сприйняття в залежності від рівня сформованості пізнавальних можливостей кожного із них. Поступово, підкреслює авторка, працюючи в даному напрямі, підхід до ґендерного виховання може стати не тільки засобом широкої загальноосвітньої підготовки майбутніх фахівців, а й шляхом формування системного ґендерного мислення студентів та розвитку їх креативних можливостей.

Спираючись на свій досвід, О.М. Любарська зазначає, що на жаль, дуже мало дівчат і юнаків вважають за необхідне самостійно стверджуватись у житті, вони не бачать, як можна досягти статусу в нашому суспільстві, не знають, які кроки треба здійснити, щоб „виповнити” себе.

Все це, на її думку, свідчить про необхідність глибинної психологічної переорієнтації молоді на основі ґендерної рівноваги: формування в них потягу до незалежності, вміння самостійного прийняття рішень, подолання набутої безпорадності внаслідок авторитарного сімейного та шкільного виховання, підвищення віри в себе, свої дії, а, головне, зробити їх соціально відповідальними.

О.М. Любарська пише, що існуюча ґендерна культура сучасних студентів – це сукупність статеворольових цінностей у суспільних сферах буття та відповідних потреб, інтересів і форм діяльності, зумовлених суспільним устроєм та пов’язаними з ним інституціями, які протягом всього історичного часу готували жінку до сімейних ролей, а чоловіка до роботи та кар’єри. Тому під час викладання курсу необхідно подолати стереотипи мислення з цієї проблеми. Треба намагались так побудувати курси, щоб молода людина побачила, що вона може зайняти пристойне місце у суспільстві.

Вказуючи на шляхи засвоєння студентами нових знань, О.М. Любарська звертає нашу увагу на те, що найлегше змінити саме знання, потім настрій і т.п., бо вони є відносно пластичними. Більш консервативними є психічні якості, які характеризують усталені особливості окремих психічних функцій (ціннісні орієнтації та установки, звичні підходи до життєвих проблем, життєвих устроїв), набуті риси характеру під час формування нав’язаного батьками та суспільством світогляду, який виріс у кожного в систему переконань, що є основою особистості.

Погоджуємось із думкою іншої дослідниці, Вікторії Суковатої, про те, що введення ґендерних курсів у систему вищої освіти є важливим кроком не тільки в аспекті професіоналізації студентів, але й феноменом, здатним трансформувати політики тоталітарної освіти у напрямку її більшої толерантності. Мета ґендерних курсів не вписується виключно у професіоналізуючу функцію. Їх призначення значно ширше: використовувати феміністську критику та деконструкцію стереотипів для формування нової особистості, яка комфортно і адекватно вписується до концепції демократичного суспільства.

Дослідниця підкреслює, що на відміну від „тоталітарного” викладання, що апелює до „абсолютного суб’єкту” та „монологу”, основою ґендерного курсу повинна виступати не лекція, а перфоманс, діалог, поліфонія (полілог). Серед них назвемо соціально-комунікативні тренінги, сценарні та рольові ігри, психодраму (за Дж. Морено), психосинтез (за Р. Ассаджіолі), евристичні діалоги, вправи по розширенню свідомості та арсенал сучасних практик самоактуалізації. Це не відміняє традиційної лекції, але суттєво модифікує її, розширює можливості впливу навчального матеріалу на свідомість студентів, обумовлює його сприйняття на більш глибоких рівнях психіки, що відповідають за формування ідентичності. Спираючись на свій досвід, авторка зазначає, що подібні нестандартні для учбової аудиторії вправи та методи викликають живу та зацікавлену реакцію студентів не тільки інформативною новизною, але й умовами зміни лідерських ролей, що утворюються, деконструкцією стереотипів не тільки на інтелектуально-логічному, але й на тілесно-екзистенціальному рівні. Це дуже важливий фактор, що походить від ідеї про те, що при викладенні ґендерної теорії необхідно усвідомлено використовувати і тіло, і емоції як „будівельний матеріал”, конструювати в аудиторії мікропростір ґендерної свободи та альтернативної ідентичності, залучати студентів до психосоматичного реагування, творчого експромту, міні дискусій всередині лекційного процесу. Побічним ефектом подібного дійства є психотерапевтична розрядка: зняття утисків та комплексів, травматичного досвіду минулого, пов’язаних із ґендерною стратифікацією.

В. Суковатая пропонує ще одну стратегію, яка може успішно використовуватися у викладанні ґендерних курсів в силу свого трансформуючого впливу, – це реферування студентами оригінальної літератури з її обов’язковим подальшим обговоренням. Виключаючи непрямі наслідки – підвищення професіоналізму студентів, даний прийом вирішує загальнокультурне завдання, а саме: формування у студентській аудиторії більш толерантного, ґендерно-створюючого дискурсу, який дозволяє обговорювати проблеми, які з трудом вербалізовувалися у патріархатному суспільстві, наприклад сексуальну культуру, шлюбний та сімейний етикет, феномен кохання, сексуальну свободу, ґендерну рівність і т.д., які представлені у західних феміністських та академічних виданнях.

Отже, впроваджуючи курси щодо ґендерної проблематики в систему освіти студентів педагогічних вузів, ми зможемо впливати на регулювання процесів творення та регулювання соціально-статевих відносин на нових ґендерних принципах, спрямованих на забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків та жінок. А це означатиме, що поступово прийдемо до ґендерної демократії в державі – системи виявлення двох статей – жінок і чоловіків у громадянському суспільстві як рівних у правах і можливостях, що законодавчо закріплені й реально забезпечені в усвідомленні політико-правових принципів, діях, розбудові суспільних і державних структур з урахуванням ґендерних інтересів та потреб.

Ідея впровадження ґендерного компоненту в систему вищої освіти України почала реалізовуватися вже на початку 90-х рр. ХХ століття і ми маємо оцінити той досвід, який вже напрацьований в цій сфері. Л.С. Кобелянська відмічає, що біля витоків наукового та освітнього руху за впровадження ґендерного компонента в систему освіти стояли центри жіночих та ґендерних досліджень. Впровадженням інноваційних курсів з ґендерної проблематики займались фахівці Київського національного університету, Харківського державного університету, Сумського педагогічного університету, Львівського державного університету та інших вузів. Результатом стала розробка цілої серії програм з ґендерних питань: експертиз навчальних програм та підручників, проведення наукових конференцій, шкіл, семінарів і т. ін.