Сторінка
29

Місцеві податки і збори як джерело доходів місцевих бюджетів (на матеріалах Чернівецької міської ради)

Місцеві податки на продаж. Можна виділити дві групи податків на продаж: універсальні, тобто якими оподатковуються усі товари, до яких входять податок з обороту, податок з доданої вартості і податок на роздрібний продаж, а також спеціальні акцизи, що стягуються з продажу тільки деяких товарів.

Перший з них податок з обороту (класичний, кумулятивний) - вважається фінансовою теорією найменш досконалим фіскальним інструментом, оскільки сильніше за інших перекручує відносні ціни: він накопичується у вартості товарів і загальна сума зобов'язань з цього податку залежить від такого випадкового чинника, як кількість етапів на шляху їх просування від виробників до кінцевого споживача. Тому податки з обороту повсюди витіснені досконалішим податком із доданої вартості (далі - ПДВ) і податком на роздрібний продаж (далі - ПРП).

Податок на додану вартість традиційно вважається одним із найкращих непрямих податків, що протягом трьох останніх десятиліть поширився у всьому світі. Його відносне значення незмінно зростає. Це пов'язано із зручним механізмом дії ПДВ: хоча він сплачується на кожному етапі виробничо-торговельного ланцюга, але в ціні товару не накопичується (оскільки податкові зобов'язання визначаються шляхом вирахування з вихідного податку на продаж вхідного податку на покупку) і тому вважається досить нейтральним, що не перекручує відносні ціни і менше впливає на господарські рішення [23,с.44-49].

Проте ПДВ, як правило, не застосовується на місцевому рівні, що є цілком зрозумілим. Справа в тому, що стягнення цього обов'язкового платежу важко практично організувати за територіальним принципом: якщо різні органи місцевої влади встановлюватимуть різні бази і ставки податку, то для того, аби така система діяла нормально, потрібно було б вводити спеціальні внутрішньодержавні кордони за аналогією з митними, після перетинання яких змінюються і правила оподаткування товару. Очевидно, що робити це в середині єдиної держави просто неможливо, виходячи як із господарських, так і з політичних міркувань. А якщо законодавством установлені єдині для всіх регіонів надбавки до ПДВ, доходи від яких спрямовуються в місцеві бюджети, то це скоріше спосіб державного фінансового вирівнювання доходів шляхом переадресації податків, ніж оподаткування як таке.

Інша справа з податком на роздрібний продаж і акцизи. Оскільки вони стягуються однократно (або на стадії роздрібної торгівлі, як у випадку з податком на роздрібний продаж, або на стадії реалізації товару його виробником, як у випадку з акцизами), то існує зручна можливість прив'язати ці податки до потреб окремої території: потрібно тільки зафіксувати як місцевих платників податків роздрібних продавців і виробників підакцизних товарів. Більше того, податок на роздрібний продаж використовується насамперед як місцевий, а не загальнодержавний податок.

Мабуть найбільше значення податок на роздрібний продаж має в США, де він виступає як головне джерело власних доходів на рівні штатів. Із досвіду США також відомі його відносні переваги і недоліки.

Оскільки вартість виробленої кінцевої продукції дорівнює сумі доходів чинників виробництва, можна вважати, що податок на роздрібний продаж дорівнює єдиному прибутковому податку, при якому від оподаткування звільнені заощадження. Тобто з однаковим результатом можна оподатковувати податком прибутки громадян, а можна купівлю кінцевих товарів. Проте, з одного боку, на відміну від прибуткового податку податок на роздрібний продаж має ту перевагу, що кількість роздрібних торговців завжди менша за кількість громадян, які одержують прибутки, а тому вважається, що організувати його стягнення легше. Перевагою податку на роздрібний продаж можна вважати й те, що він не так болісно сприймається населенням, як прямі податки, оскільки „прихований” в ціні товарів. З другого боку, податок на роздрібний продаж гірше, ніж прибутковий податок, враховує платоспроможність населення, а спроби надати йому рис прогресивності шляхом диференціації ставок податків пов'язані із значним збільшенням адміністративних витрат, через завжди спірне розмежування товарів, оподатковуваних за різними ставками, різке ускладнення обліку і контролю за стягненням податку, ухилення від його сплати. Крім того, не можна не враховувати й те, що в роздрібній мережі купують товари, у тому числі і ті, що використовують на підприємствах, і тоді податок на роздрібний продаж зайве обтяжує собівартість продукції і погіршує умови експорту товарів.

Врешті, податок на роздрібний продаж як і прибутковий податок, залежить від коливань господарської кон'юнктури і тому не цілком узгоджується зі специфікою завдань місцевих органів влади.

Аналогічні міркування можна навести і для характеристики акцизів, за винятком, по-перше, того, що кількість платників цього податку ще менше, а по-друге, що адміністративні межі території, на якій має місце кінцеве споживання підакцизних товарів, не завжди збігаються з тими, де він стягується. Тому, якщо вважати, що акцизи сплачують як компенсацію за шкоду, завдану споживанням таких особливих товарів, як спиртні напої, тютюн і моторне мастило, то їхнє використання саме як місцевих податків не цілком обґрунтоване.

Місцеві подушні податки. Подушні податки відомі дуже давно. Наприклад, у царській Росії подушна подать була введена ще Петром Ι у 1724 році замість подвірного обкладення. Тоді її сплачувало все чоловіче населення податкового стану (селяни, посадські люди й купці), а встановленню розміру податі (який розраховувався виходячи із суми втрат, необхідних для утримання армії) передував загальний перепис населення. При цьому в ХVIΙI сторіччі подушна подать була одним із головних джерел доходів і становила близько 50% прибутків Російської держави, але вже в ХΙХ сторіччі її частка істотно впала, і потім вона була скасована взагалі.

Що стосується подушних податків, то вони застосовуються в багатьох країнах переважно у вигляді місцевих податків, і як правило, займають незначну питому вагу у загальній сумі доходів місцевих бюджетів. Наприклад, у Японії це частина префектурного і муніципального податку на мешканців. Як особливий вид подушного податку можна розглядати і комунальний податок, запроваджений в нашій державі, що сплачується в залежності від чисельності зайнятих робітників [41,с.111-114].

У фінансовій теорії загальні подушні податки, вважаються такими, платники котрих не можуть ухилитися від податкових зобов'язань. Тому вони є (з позиції оптимального оподаткування) найадекватнішим фіскальним інструментом, використання якого на відміну від прибуткового податку, податків на майно, продаж і багатьох інших не приводить до виникнення надлишкового податкового тягаря. Проте це ще не дає підстави для застосування подушних податків як головного джерела місцевих доходів. Справа в тому, що на практиці податки конструюють аж ніяк за ознакою відповідності принципам оптимального оподаткування. До уваги потрібно брати також соціальні та політичні вимоги. Подушні податки явно не враховують платоспроможності населення, а ні правила відповідності платежів вигодам, котрі громадяни отримують від реалізації урядових програм. Тому звичайно вони сприймаються населенням як несправедливі. Останній раз це знайшло підтвердження в ході реформ оподаткування у Великобританії на самому початку 90-х років, коли введення урядом М.Тетчер податку, що нагадує подушний, замість звичайного майнового, зустріло різку негативну реакцію з боку населення і послужило однією з причин відставки її кабінету. В 1991 році зазначений податок був скасований взагалі.