Сторінка
12

Сучасні європейські та світові тенденції розвитку вищої освіти

Сьогодні в Україні функціонує 396 спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів, де навчається 54,1 тис. дітей (за даними Міністерства освіти і науки України). Крім цього, у системі Міносвіти функціонує близько 40 навчально-реабілітаційних центрів для дітей із порушеннями психофізичного розвитку, 142 спеціальні дошкільні навчальні заклади й 1200 спеціальних груп у дошкільних навчальних закладах загального типу, де навчається близько 45 тис. дошкільнят .

У Міжнародній класифікації стандартів діти з особливими потребами визначаються як особи, навчання яких потребує додаткових ресурсів. Це широке поняття охоплює обдарованих дітлахів, дітей із затримкою психічного розвитку, безпритульних, сиріт тощо. Однак в Україні це поняття звужене й стосується лише дітей з особливостями або порушеннями психофізичного розвитку. Інклюзивна освіта (від англ. inclusion – включення, приєднання) якраз і передбачає включення таких дітей у навчальний процес у загальноосвітніх школах.

Для України це не нове явище. Наприкінці 90-х років інклюзивне навчання впроваджене в деяких школах за ініціативою батьків чи громадських організацій. Згодом до цього процесу долучилася й держава. Так, у 2000 році за ініціативою фонду "Крок за кроком" та Міністерства освіти та науки проводиться експеримент у школах Києва, Сімферополя, Львова, Полтави, Білої Церкви. Цей експеримент із упровадженням інклюзивного навчання триватиме до кінця 2013 року. Є така школа і в місті Луганську - загальноосвітня школа № 45. Станом на 1 березня 2011 року Міністерство освіти, науки, молоді та спорту повідомило, що близько 130 тисяч дітей з особливими потребами навчається в загальноосвітніх школах.

Науковці зацікавлені проблемою інклюзивної освіти, вивчаючи проблему інтеграції дітей шкільного віку з особливим психофізичним розвитком з різних боків. А. Колупаєва, узагальнюючи європейський досвід із цієї проблеми, доводить необхідність її розвитку в Україні, колектив учених М. Ворон, Л. Даниленко, А. Колупаєва, Ю. Найда, Н. Софій, О. Таранченко та ін. намагаються розробити загальні принципи здійснення адаптації та модифікації навчально–виховного процесу, концепцію інклюзивної освіти, вирішити проблеми її організації і управління. Дослідники торкаються проблем пристосування шкільних приміщень до потреб дітей із особливостями психофізичного розвитку, підкреслюють відмінності розвитку та навчальної діяльності дітей із особливостями психофізичного розвитку в процесі навчання, і у зв’язку з цим навчально-виховний процес має здійснюватися на рівні індивідуальної особистісно орієнтовної взаємодії, яка спрямована на вирішення проблеми кожної дитини з особливими потребами.

Проведене нами в 2013 році опитування студентів третього курсу Навчально-наукового інституту праці та соціальних технологій Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (далі: ННІПСТ СНУ ім. В. Даля), що навчаються за спеціальністю «соціальна робота», 80% яких - люди з особливими потребами (інваліди), за допомогою анкети, яка включала такі питання, як «Що таке інклюзивна освіта?», «Де Ви отримали загальну освіту?», «Чи намагалися Ви вчитися десь ще?», показало, що більшість студентів з обмеженими можливостями навчалися вдома, тому адаптація в колективі групи для них була важкою та дуже значущою проблемою. Як виявилося, лише 2% опитаних чули або дещо знають про інклюзивну освіту. Варто зауважити, незважаючи на те, що населення мало знає про зміни в українській освітній системі, у цілому ставлення до ідеї інклюзивної освіти позитивне. 42% респондентів налаштовані менш оптимістично і пояснили, що до інклюзивної освіти треба включати всіх дітей з серйозними вадами здоров’я, у тому числі з діагнозами щодо зору, слуху та опорно-рухового апарату, при цьому вони вважають, що українська освіта не готова до такої інклюзії, оскільки це додатково потребує не будь-яких матеріальних витрат.

Цікаво, що на питання «Чи вважаєте Ви себе людиною з особливими навчальними потребами?» майже всі такі студенти (86%) відповіли «так». Пояснювали вони це тим, що для успішного та повноцінного навчання їм потрібні спеціальні пристосування, прилади, комп’ютерні програми, підручники тощо. Тобто самі ці люди в зміст поняття «люди з особливими навчальними потребами» вкладають більш широке, ніж існуюче наразі, розуміння.

Тому вважаємо за потрібне визначити нове розуміння поняття «люди з особливими навчальними потребами», яке виходить із сучасних реалій практики отримання освіти такими людьми.

Люди з особливими навчальними потребами - це такі люди (діти або дорослі), які здатні отримувати будь-яку освіту (загальну, спеціальну або вищу) в умовах звичайного навчального закладу, але при застосуванні необхідного обладнання.

Цілком логічно, що в зв’язку з цим змінюється розуміння поняття «інклюзивна освіта», яке означає тепер таке: це створення особливого поля суб’єктного розвитку в умовах звичайного навчального закладу для осіб, які мають вади здоров’я.

За час українських інклюзивних експериментів питання, потрібна чи ні така освіта, уже не стоїть. Нині важливо розробити той «індекс інклюзії», за яким визначатиметься, як комплектуватимуться інклюзивні класи і школи, які діти зможуть їх відвідувати, бо попереду в деяких з них - вища освіта.

Згідно дослідженню Європейської дослідницької асоціації, існують стереотипи щодо інклюзивної освіти, зокрема, що це тимчасова мода, що дискусії точаться лише задля того, щоб зменшити фінансування спеціальної освіти, а також що вчителі загальноосвітніх шкіл не готові до інклюзії ані психологічно, ані методично. Також вважається, що не потрібно включати дітей з особливими потребами, тому що здорові діти можуть бути по відношенню до них жорстокими й повноцінна соціалізація не відбудеться.

Але більшість респондентів впевнені, що скорочувати спеціальні заклади, може, і треба, але в жодному разі – не ліквідовувати. Адже діти з особливо важкими порушеннями завжди потребуватимуть спеціальної освіти. Із впровадженням інклюзивного навчання дуже важливо, щоб у батьків з’явиться вибір, куди віддавати свою дитину – в спеціальну чи інклюзивну школу.

Отже, узагальнюючи все вище сказане, до обґрунтування необхідності інклюзивної освіти ми включили таке:

· зобов'язання щодо прав людини і прав дітей повинні розглядатися в рівній мірі;

· аналіз того, що відповідає істинним інтересам кожної дитини, визначає, що саме є для нього благом. Факти говорять, що інституційна (наприклад, в інтернатах, школах-інтернатах) опіка далеко не завжди відповідає інтересам опікуваних людей;

· аналіз даних свідчить про те, що соціальні послуги поліпшуються в результаті того, що стають більш гнучкими і адаптуються.

Ключові принципи інклюзивної освіти:

· діти ходять в місцевий (що знаходиться поряд з будинком) дитячий садок і школу;

· програми раннього втручання здійснюються на основі принципу інклюзії та готують до інтегративного (в українській практиці «комбінованого») дитячого садка. Усі діти зі спеціальними потребами у навчанні повинні мати право на місце в дитячому садку;