Сторінка
2
Найглибше принципи гуманізму втілюються в художній творчості й наукових працях Т. Шевченка та І. Франка.
Поборниками поєднання ідей гуманізму з народними традиціями в процесі навчання і виховання є українські педагоги К. Ушинський, Г. Ващенко, С. Русова, С. Сірополко. Вони розробляють теоретичні й шукають практичні шляхи реалізації цих ідеалів в українській школі на ґрунті важливих гуманістичних засад – любові до людини та поваги до її гідності, вважають, що для відродження української нації необхідно відновлювати традиційні ідеали українців (цінності). Г.Ващенко також підкреслює необхідність дотримуватися гуманістичного принципу при вихованні шанобливого, справедливого ставлення до інших народів, вказуває на широке використання у виховному процесі гуманістичного потенціалу народних пісень, звичаїв, обрядів, символів української історії, творчості видатних діячів вітчизняної культури.
Широким використанням гуманістичного змісту рідного слова, народних традицій у вихованні і навчанні відзначається педагогічна діяльність і творчість Марійки Підгірянки, Бориса Грінченка, Олександра Духновича, Івана Ющишина та багатьох інших.
Серед вітчизняних педагогів XX століття найбільш займаються розробкою теоретичного обґрунтування принципів гуманізму й втіленням їх у практику А.Макаренко та В.Сухомлинський.
Так, визначна роль у пошуку нових гуманних моделей педагогічного процесу належить В.Сухомлинському, який писав: “Дійсна гуманність педагогіки полягає в тому, щоб зберегти радість, щастя, на які має право дитина”.
Педагог розуміє гуманізацію освіти широко: в утвердженні людини як найвищої цінності суспільства, розкритті її здібностей і таланту, забезпеченні пріоритету загальнолюдських цінностей, гармонізації стосунків людини з навколишнім світом. Першочерговим завданням В. Сухомлинський вважає виховання громадянина-гуманіста.
Досліджуючи традиції навчання й виховання, М. Стельмахович дійшов висновку, що за народним уявленням «знання без людяності нічого не варті», бо в народі кажуть: «Знання без людяності – це меч у руках безумця» . Тому справжнє виховання починається там, де педагог ставиться до майбутнього фахівця з соціальної роботи з повагою до його особистості, а завершується тоді, коли дитина стає справжньою людиною, бо, на думку В. Красновського, людина, що має знання, здатні вплинути на суспільство, повинна бути вихована гуманістом .
Отже, втілення у сферу освіти людяності, гуманності – важлива умова розвитку українського суспільства на гуманістичних засадах.
Нові цінності у вихованні вимагають нової побудови навчально-виховного процесу, нової логіки, нової технології.
Суспільна криза 60-х років, що охоплює майже всі провідні країни світу, призводить й до кризи освіти, необхідності переосмислення її проблем. Н. Жигайло зазначає, що в цьому контексті велике занепокоєння викликають процеси, що відбуваються в усьому світі. Всеохоплююча перетворювальна діяльність людини в сучасну епоху, її негативні безпосередні й більш віддалені соціальні наслідки актуалізують відповідальність усіх людей за збереження природи, її багатства. Причина цього вбачається в генетично закладених недоліках, спричинених принципами авторитарної передачі знань і цінностей, тому стара педагогіка стала перешкодою на шляху сучасного навчання. Усвідомлення цього факту поставило педагогіку перед необхідністю переглянути усталені в ній раніше технократичні парадигми та парадигми освітньої моделі, що були орієнтовані на авторитарну передачу знань. У нашій країні це виявляється в розробці нових систем навчання і виховання, а також у русі педагогів-новаторів, спрямованих на гуманізацію освіти. Серед них найбільше поширення отримують розробки В. Сухомлинського, Ш. Амонашвілі, М. Щетиніна .
“Не зв’язуйте благородні юнацькі пориви шорами логічних роздумів і умовиводів”, неможливо сьогоденну радість дитини приносити в жертву її завтрашньому благополуччю”, “насильницькі вбиті знання – мертвий тягар, вони ніколи не стануть життєтворним джерелом мудрості” - закликають вони своїх колег та тих, хто ними стане в майбутньому.
Провідною ідеєю в усіх розробках того часу стає теза про те, що учень має стати активним суб’єктом навчання, а не об’єктом педагогічних дій. Значний внесок у розробку теоретичних підвалин гуманізації освіти вносить Г. Костюк, який доводить, що розвиток дитини є складним процесом взаємодії її власного руху-розвитку та навчально-виховних впливів. Можна стверджувати, що теоретико-експериментальні розробки 60-тих років стають підґрунтям для сучасних підходів до вирішення проблем гуманізації освіти.
На рубежі ХХ-ХХІ століть визріває нова парадигма культуродоцільності освіти, в основу якої покладене уявлення про гуманістичний тип особистості, що не тільки споживає культурні цінності, але і розвиває їх як власні самоцінності і цілі, а не засіб суспільного розвитку. Увага до «вирощування» творчої особистості, її саморозвитку в освіті разом з появою численних моделей інноваційного навчання уособлює кардинальну зміну типу соціокультурного успадкування, при якому забезпечується перевага нового над копіюванням старого, збереження і розвиток творчого потенціалу людини та гармонійного мислення, заснованого на поєднанні внутрішньої свободи особистості та її соціальної відповідальності, а також терпимості до інакомислення.
Необхідність засвоєння досвіду, невідомого попереднім поколінням, обумовлює, врешті-решт, ідею безперервної освіти, перехід до якої починається в усьому цивілізованому світі. «В умовах, коли в окремих сферах науки і техніки обсяг знань подвоюється кожні 1.5-2 роки, немає сенсу здійснювати навчальний процес, ґрунтуючись на передачу та засвоєння стандартного обсягу знань і формування стандартних навичок розв’язань проблем алгоритмічного характеру».
Безперервна освіта (а не безперервне навчання, як його іноді трактують) покликана забезпечити умови для випереджального росту можливостей людини як особистості протягом усього її життя. Розвиток людини розглядається і як вища цінність суспільства, і як головна продуктивна сила, у чому і виявляється діалектика мети і засобу. Особистість виступає не тільки продуктом культури, але й джерелом її розвитку.
На думку Б. Грицюка, «гуманізація навчально-виховного процесу потребує постійної і послідовної його індивідуалізації, тобто врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів, а також його персоналізації, тобто організація виховання і навчання учнів, виходячи з індивідуальних особливостей педагога. Це процес взаємопроникнення, взаємовпливу, що сприяє виробленню гуманної позиції. Саме вона (позиція) і є критерієм рівня гуманної вихованості».
А. Сущенко, аналізуючи різні аспекти цієї проблеми, додає, що «процес гуманного виховання людини – це сукупна дія багатьох чинників, багаторазового переплетення біологічних і культурних джерел, змішування думок і почуттів, синтез внутрішніх спонукань і зовнішніх впливів, а звідси й керівна кінцева мета всієї освіти, яка має полягати в тому, щоб «забезпечити моральний характер життя всього народу, створити з народу «моральне ціле», внутрішньо спільне, перетворити державу в «храм», де тільки і засяє, і розгорнеться справжня істинна цінність людини, або чиста «людськість» (П. Наторп).