Сторінка
2

Організація пошукової навчально-пізнавальної діяльності молодших школярів у сучасній школі

1) теоретично обґрунтовано та розроблено педагогічні умови пошукової навчально-пізнавальної діяльності молодших школярів;

2) розроблено основи технологічного підходу до організації пошукової навчально-пізнавальної діяльності молодших школярів.

Практичне значення дослідження полягає у розробці та впровадженні у навчальний процес розробок, спрямованих на забезпечення пошукової навчально-пізнавальної діяльності молодших школярів. Матеріали та результати дослідження можуть використовуватись вчителями початкових класів загальноосвітніх шкіл для вдосконалення пошукової навчально-пізнавальної діяльності молодших школярів; системи організації пошукової навчально-пізнавальної діяльності в початковій школі; з метою вдосконалення курсу «Дидактика».

Вірогідність і аргументованість отриманих результатів дипломної роботи забезпечується теоретичним обґрунтуванням вихідних положень; застосуванням комплексу взаємодоповнюваних методів наукового дослідження, адекватних поставленій меті та завданням; репрезентативністю вибірки та надійністю статистичної обробки показників; кількісним та якісним аналізом результатів експериментального дослідження; експериментальною перевіркою визначених положень, на засадах яких здійснювалась розробка системи реалізації педагогічних умов забезпечення пошукової навчально-пізнавальної діяльності молодших школярів в навчальному процесі з метою підвищення ефективності процесу навчання.

Формування пізнавальних процесів як наукова проблема

Одним із найважливіших завдань, які суспільство ставить перед загальноосвітньою школою є розвиток пошукової навчально-пізнавальної діяльності підростаючого покоління. Практичне розв'язання цього завдання залежить від того, наскільки вдається розвивати в молоді пізнавальні процеси та прагнення до самореалізації.

Із історії розвитку зарубіжної і вітчизняної загальноосвітньої школи відомо, що прогресивних педагогів завжди вабила до себе проблема формування та розвитку пізнавальних процесів. В основі цієї проблеми лежить усвідомлення зв'язку між цими складниками навчальної діяльності. Таку складову пошукової навчально-пізнавальної діяльності школярів, як пізнавальна активність вчені намагалися розвивати ще у древній Греції. Евристична бесіда як метод розвитку пізнавальної активності нараховує вже кілька тисячоліть, вперше він увійшов в ужиток як "сократична бесіда", від імені славетного філософа Сократа, що вів з учнями філософські бесіди, які мали на меті з'ясування істини не прямим повідомленням, а власним розумом учня.

У середні віки педагогічна теорія втратила прогресивну спрямованість античних часів. Педагогічні ідеї філософів-богословів мали релігійне забарвлення і були пронизані церковною догматикою. Розвитку в учнів пізнавальних процесів увага не приділялася.

В епоху Відродження (XIV–XVI ст.), коли відбувався розпад феодалізму і почався розвиток буржуазного суспільства, з'явився цілий ряд яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, які своїм лозунгом проголосили античний вислів: «Я – людина, і ні від чого людського не вільна». Серед них італієць Вітторіно де Фельтре (1378–1446), голландець Еразм Роттердамський (1466–1536), французи Франсуа Рабле (1494–1553), Мішель Монтень (1533–1592). У цей час школа почала звільнятися від церковної догматики, бездумного заучування текстів, але до початку XVII століття педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії і не отримувала належної уваги з боку вчених. Відокремлення її від філософії й оформлення в наукову систему пов'язане з іменем великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592–1670). У 1632 році Коменський створив видатний твір «Велика дидактика», який започаткував науку про процес навчання, а в 1633 році – перше в світі спеціальне керівництво по вихованню дітей дошкільного віку «Материнська школа». Усі педагогічні твори Я.Коменського пронизують думки про те, що людина є «найдосконалішим, прекрасним творінням», «чудесним мікрокосмом»; школа – «майстернею гуманності», а правильне виховання завжди повинно бути природовідповідним. Не втратила ні актуальності, ні свого наукового значення і його схема організації школи, теоретичне обґрунтування та розробка принципів навчання, класно-урочної системи навчання тощо.

Услід за Коменським в історію західноєвропейської педагогіки увійшло ім'я англійського філософа й педагога Джона Локка (1632–1704), який сконцентрував свої зусилля на теорії виховання джентльмена – людини впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з міцністю моральних переконань; французького матеріаліста і просвітителя Жана-Жака Руссо (1712–1778), автора ідеї природної досконалості дітей, теорії «вільного виховання», за якою виховання повинно проводитися лише за інтересами й бажаннями дітей, що сприятиме їхньому розвитку; швейцарського педагога Йоганна Генріха Песталоцці (1746–1827), який запропонував учителям прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття і жалісності як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої посильної праці; німецького педагога Йоганна Фрідріха Гербарта (1776–1841), автора теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (чотириетапна модель уроку, поняття виховуючого навчання, система розвиваючих вправ); німецького педагога Фрідріха Адольфа Дістервега (1790–1866), відомого ідеями про активізацію навчальної діяльності учнів, посилення їх самостійної роботи як складової пошукової навчально-пізнавальної діяльності, а також думками про підготовку народних учителів, яка повинна базуватися на отриманні наукових знань і прищепленні високих моральних якостей.

Важливим чинником розвитку пошукової навчально-пізнавальної діяльності школярів виступає пізнавальний інтерес. Проблема інтересу до навчання в історії педагогічної думки і в практиці навчання викристалізувалася поступово під впливом потреб суспільства.

У XVIII столітті ще мало уваги приділяється розвитку інтересу до навчання, так як більшість населення взагалі не навчалась, але окремі педагоги розглядали дане питання, зокрема, О.Радищев, проте він не виділяв інтерес як самостійну категорію, а ототожнював його з потребою, прагненням, жагою до знань.

Педагоги і просвітники другої половини XVIII століття піднімаючи проблему інтересу, прагнули поставити заслон насильницькому навчанню, яке придушує природу дитини. Цьому відповідали погляди І. Бєцкого, Ф. Янковича, М. Новикова, які хотіли полегшити навчання дітей, залучити дитину до навчання за допомогою інтересу.

Суспільно – політичний розвиток країни в першій половині XIX століття привів до створення системи освіти, яка вимагала нової дидактичної теорії, якої ще не було. Лише в другій половині XIX століття з’являються окремі, правда перекладенні праці з педагогіки.

Значний крок в розумінні сутності інтересу зробили В. Одоєвський, В. Бєлінський та О.Герцен.