Сторінка
2
Дудки, флейти належать, як відомо, до древніх інструментів. Просвердлені кістки тварин, особливо птахів, зустрічаються в європейських та американських гробницях і печерах разом з витворами кам'яного віку. Використовувались також роги антилопи або зубра і видовбані ікла мамонта, головним чином – бамбукові стебла, пізніше – і штучно зроблені теракотові дудки. Отвір для видування повітря знаходився або в кінці, або ж пророблявся збоку. Відкритий кінець обладнувався мундштуком з гірської смоли з вузькою щілиною.
Такі дудки спочатку відтворювали лише один звук і могли використовуватись з метою передачі сигналів, подібно тим сигнальним флейтам, численні різновиди яких широко використовувались первісною людиною. Відомі також подвійні дудки, що вказують на мету посилення звуку. Якщо кілька різних за висотою звука дудок використовувались одночасно кількома виконавцями, поступово могли виділитися, навіть якщо вони не були знайдені у співі, три основних інтервали, що тішили слух своєю близькістю до однозвучності. Порівняно зі специфікою людського голосу, дудка має ту перевагу, що, на відміну від людського голосу, який легко вібрує, вона краще утримує звук на певній висоті. Таким чином, консонансні співвідношення могли бути знайдені тут ще простіше, що, напевно, і сталось.
Одночасно інструмент зі своїми фіксованими тонами є бажаною опорою під час співу. Завдяки йому вдалося закріпити ті звукові звороти, що вироблялися тим чи іншим співаком і викликали наслідування. За допомогою дудок виникла можливість надійніше, ніж лише при співі, передавати наспіви з покоління в покоління. Інструменти саме в такий спосіб прийшли на допомогу співу, як письмо – мові.
Значною мірою зрозуміти рол і місце духових інструментів у музичній культурі людства може допомогти осмислення напрацювання однієї з галузей музикознавства – інструментознавства. Історія вивчення музичних інструментів налічує кілька тисячоліть. Свідчення про інструментарій, а також, меншою мірою, про інструментальну музику можна зустріти в письмових пам'ятниках стародавнього Єгипту, Вавилону, Палестини, Китаю, Індії, античної Греції та Риму, Середньовічної Європи, Близького і Середнього Сходу, слов'янських земель.
Перші інструментознавчі спостереження і роздуми тісно пов'язані з цілим комплексом суспільного життя і світогляду древніх цивілізацій і характеризуються, принаймні, п'ятьма припущеннями. Тематика і цільові вказівки перших описів прямо обумовлені специфікою і завданнями виробничих процесів, магічних дійств та ритуалів, а також місця і ролі в них музичного інструментарію. Провісниками вчень, як відомо, були міфи, легенди, оповіді, що залишили свій відбиток на міфологічних і епічних замальовках стародавніх пам'ятників інструментознавчої думки, становлення первісних вчень про походження музики, музичного інструментарію, особливо їх письмові закріплення, пов'язані з процесом племінної консолідації, формуванням і розвитком ранніх держав. З часів Стародавнього Єгипту до пізнього Середньовіччя, Відродження, епохи еволюції і загибелі феодальних держав, окремі повідомлення про музичний інструментарій стали важливою часткою естетико-філософських вчень. Ці вчення закріплювали соціальне, загальнодержавницьке значення інструментарію й музики в цілому, регулювали «умови, форми і методи її належного виділення».
Народне ж музичне мистецтво в древніх пам'ятниках або взагалі не висвітлювалось (у Західній Європі), або фіксувалось (на Сході), але регламентувалось досить жорсткими обмеженням.
Інструментознавчі свідчення стали важливими, нерідко основоположним чинником при вирішенні загальномузичних проблем. Бамбукові труби Менцзи (дослідник Конфуція, IV ст. до н.е.) при визначенні звукоряду оцінював вище ніж слух найвидатнішого музиканта. Античне протиставлення духових і струнних інструментів невід'ємне від опозиції перервності і неперервності.
Однак у баченнях стародавніх мислителів (античних і східних) інструментальна музика не виділялась із синкретичного цілого. Навіть Ірайянер визнавав істинним тільки об'єднання поезії, музики і драми, а Нарада вважав музикою і пісню, і звучання музичних інструментів, і танець. Фарабі вже чітко розводить поняття інструментальної і вокальної музики, вказуючи при цьому на походження музики з «вільного мистецтва», присвячуючи цілі розділи свого трактату проблемам: а) походження музики; б) винаходу музичного інструментарію . У дослідженнях античних і середньовічних вчених знаходимо і перші спроби виявлення календарної і обрядової приуроченості, функційної стратиграфії музичного інструментарію. Ще Квінтіліан розділяв інструменти на чоловічі й жіночі, пов'язуючи їх зі спокоєм і відповідністю стану ефекту.
Шарнгадьєва диференціює інструментарій залежно від застосування його в побуті: « .отправление в путь на празднествах . на свадьбах, при посвящении . в случае бедствий и волнений . войн, в драмах .» виокремлює роди музики – культову й світську. Кей-Кавус розрізняє «музику для стариков (рах), для молодежи (хафиф), для детей, женщин и даже . для легкомысленных мужчин», а також, що потрібно виконувати «зимой, . летом».
Організаційна основа інструментознавства слов'ян сягає епохи становлення писемності у Східній Європі. Перші згадки про музичний інструментарій, починаючи з X ст., знайдено в Чехії, Болгарії та інших південнослов'янських землях , з ХІ-ХП ст. – у Польщі (латиною, пізніше також польською мовою), на Русі (спочатку на територіях теперішньої України і Білорусі старослов'янською мовою.
Ранній період становлення слов'янського інструментознавства (до XVI с.) пов'язаний з рукописною традицією, несприятливими умовами розвитку інструментальної музики, що зумовлено боротьбою церкви з єрессю та залишками язичництва , разом з тим вніс вагомий вклад у пізнання інструменталізму. У цю епоху з'являються також перші згадки про окремі духові музичні інструменти, їх побутування, тлумачення окремих музичних понять, зображення музикантів під час гри . Починаючи з XIV ст. в рукописних, а пізніше – в друкованих джерелах, кристалізуються інструментознавчі уявлення, робляться спроби опису виготовлення, класифікації музичного інструментарію за способами звуковидобуття.
Свідчення про музичний духовий інструментарій склали суттєву частину музично-теоретичної науки слов'ян, яка веде свій початок від наукових розвідок болгарина І. Кукузеля (XII ст.), чехів І. Моравського (XIII ст.), І. Правського (XVII ст.), українця М. Дилецького (XVII ст.), поляка Л. Ободзинського (XVII ст.). Уявлення про природу й генезис музичного духового інструментарію знаходяться у тісному взаємозв'язку з морально-етичними й естетичними концепціями музики свого часу (в руслі вищезгаданих.) «Музика зупиняє вітер», – стверджує І. Правський; М. Дилецький веде походження інструментарію від сьомого коліна Адамова.
Спорадична поява інструментознавчих описів знаходить місце і в наукових спостереженнях ХУІІІ-ХІХ ст. Однак, починаючи з
XVII ст. у Польші, ХУПІ і XIX ст. – у більшості інших слов'янських народів – духовий інструментарій стає об'єктом спеціальної уваги. Інструментознавство (включаючи свідчення про духові музичні Інструменти, рогові оркестри) вивчається як важлива складова в наукових дослідженнях з музичної акустики і матеріалознавства (починаючи від М.Ломоносова, Л. Ейлера, М. Головіна), історії музики, музичної етнографії і археології (починаючи з Л. Ободзинського, перших книг і дисертацій у галузі російської і української музики Я. Штелина, М. Гутрі, І. X. Гінріхса, монографій і статей В. Михневича, В. Одоєвського, М. Ро-зумовського, Г. Гесс де Кальве). У XIX ст. і з'являються спеціальні статті, нариси, брошури про музичний інструментарій (у тому числі й духовий), що видавалися як окремими ентузіастами, так і видатними вченими – М. Стаховичем, В. Русановим, М. Петуховим, А. Володимирським. Підноситься історична й художня значимість національного інструментарію, виокремлюється роль інструментального виконавства, звертається увага на народну музичну термінологію, на важливе місце християнства у формуванні й збереженні національної інструментальної традиції. Пріоритет у слов'янському світі тут належить вченим України, Росії, Польщі.