Сторінка
1

Особливості соціальної роботи з дітьми з вадами слуху на базі Кам'янської школи-інтернату для слабочуючих та пізньоглухих дітей

Дитина … Для кожної родини це щастя, надія, любов, хвилювання, посмішка і водночас майбутнє. І добре, якщо дитина здорова, кмітлива і радісна.

Але на жаль життя приносить не лише приємні хвилини, а й розчарування. Народження нечуючої дитини викликає у батьків біль, гіркоту, безвихідь, і тоді на допомогу приходять лікарі і спеціалізовані школи, які допомагають дітям подолати соціальний бар’єр, що видвигає глухонімота.

Глухий без мови і мовлення залишається німим. Здорові сили організму: інтелектуальні, духовні, емоційно-вольова сфера не отримують належного розвитку, що й визначає соціальний статус глухого. Нечуюча людина залишається осторонь від повноцінного життя в оточенні чуючих, знаходиться в повній ізоляції.

Подолати фізичну недугу – глухоту і її наслідок – німоту можливо лише при навчанні глухого мови слів як засобу спілкування, пізнання і мислення.

Проблема дітей із вадами слуху актуальна на даному етапі розвитку сучасного суспільства та є однією із найголовніших і складних при організації навчання та налагодження міжособистісних стосунків.

Дитина з вадами слуху оволодіває мовою не так, як діти, які чують, вона потребує спеціальної системи навчання та виховання.

Проблема багатогранна. Питання вивчаються в різних аспектах: визначення феномена порушення слуху, аналіз основних сторін впливаючих на слух.

Порушення слухової функції обмежує міжособистісні контакти, що веде до збіднення соціального досвіду спілкування, недосконалості міжособистісних стосунків; уповільненому темпу розвитку соціальної перцепції і рефлексії.

Світ звуку відрізняється великою різноманітністю . Існують такі типи звуків: технічні, природні, речові та музикальні. Особливу групу складають речові звуки , які несуть в основному комунікативну роль . Звуковий сигнал є основним носієм інформації в спілкуванні людей. Крім того, слух дає дитяті можливість чути сигнали небезпеки, орієнтуватися, спілкуватися з іншими дітьми і набувати комунікативних навиків.

Слух - це більше, ніж просто один з органів чуття; слух грає важливу роль у формуванні поведінки і характеру дитяти. Звук збагачує уявлення дитини про світ. Звук є одним із регуляторів поведінки та діяльності людини. Бінауральність слуху чи можливість сприймати звук двома вухами, робить достатньо можливою точну локалізацію предметів в просторі. Динамічні або тимчасові характеристики мають принципове значення для формування слухового образу , оскільки вираженість процесу звучання в часі є специфічною ознакою звуку.

Одним із важливих способів емоційно-естетичного розвитку звуку є музика , сприймання якої базується на слуховій основі . За допомогою музики дитині передається зміст образів , станів, почуттів.

Порушення слуху зустрічаються доволі часто, як у дорослих так і у дітей. Часто ці порушення носять тимчасовий характер, наприклад при запаленні середнього вуха-отит, простуда і т.п Порушення слухової функції призводить до тяжких наслідків: обмежуються міжособистісні контакти ,що призводить до збіднення соціального досвіду спілкування,недосконалості міжособистісних стосунків,уповільненості темпу розвитку соціальної перцепції та рефлексії.

Все це обумовлює актуальність даної теми.

Об`ект дослідження: діти з вадами слуху.

Предмет:особливості соціальних проблем дітей з вадами слуху та методи роботи з ними.

Мета: з’ясувати особливості розвитку дітей з вадами слуху та розробити практичні рекомендації по роботі з ними.

Завдання:

З’ясувати теоретико-методологічні засади вивчення соціальної роботи з дітьми з вадами слуху.

Визначити особливості соціальної роботи з дітьми з вадами слуху.

Визначити практичні технології щодо розвитку комунікативних навичок дітей з вадами слуху.

Історія організації навчання глухонімих дітей

На шляху організації навчання глухонімих дітей існувало багато перешкод. Частина суспільства взагалі сумнівалася в його доцільності. При-хильники такого підходу стверджували, що, по-перше, навчання глухонімих дітей приводить до швидкого усвідомлення останніми свого нещасного стану та внаслідок цього робить їх незадоволеними, а отже, небезпечними членами суспільства; по-друге, оскільки існує величезна кількість здорових людей, які не отримують освіти, то раціонально зосередитися на навчанні останніх; по-третє, навчати глухонімого дуже важко, тому значні зусилля вчителя не є виправданими в цьому випадку. Однак прихильники надання освіти зазначеній категорії осіб все ж переважали, і протягом ХІХ ст. було створено мережу закладів для навчання цих дітей. У процесі організації освіти для даної категорії дітей в Російській імперії було використано досвід інших країн, оскільки за кордоном навчальні заклади для глухонімих існували вже протягом тривалого часу. У 1620 р. іспанський монах-бенедиктинець Хуан Пабло Банет опублікував книгу "Спрощення літер та мистецтво навчання мови глухих". Це був пальцевий алфавіт, який використовував одну руку (залишається невідомим, монах сам розробив алфавіт чи запропонував той, що вже практикувався в монастирі). У XVIII ст. відомі спроби навчати глухонімих, здійснені португальцем за походженням Якобом Родрігесом Перейре. У 1735 р. він навчив говорити двох глухонімих, у тому числі сина герцога Сабуро де Фонтеней, застосувавши усний метод. На жаль, Я. Перейре не залишив ні учнів, ні друкованих творів, тому його зусилля були тимчасово забуті у Франції. Перша офіційна школа глухонімих у Франції була заснована в 1760 р. абатом Чарльзом Мішелем де Л’Епе (1712-1789). В основу свого навчання він поклав мову знаків, жестів. У 1756 р. він з почуття милосердя прийняв до себе двох глухонімих сестер, яких навчав за власноруч створеною системою (ця система отримала назву мімічної або французької школи). Невдовзі учнів стало так багато, що йому довелося відкрити школу, на яку він витратив усі свої гроші й час. Абат де Л’Епе є також автором праці "Підготовка глухих та німих шляхом методичних знаків". Вже після смерті абата, у 1791 р., його школа була перетворена на Національний Інститут для глухонімих. Наступником М. де Л’Епе став абат Сікард, автор праць "Теорія знаків" та "Курс навчання", який спочатку відкрив училище для глухонімих в Бордо, а потім був запрошений до Парижа в якості заступника де Л’Епе.

До кінця ХVІІІ ст. школи для глухонімих було відкрито у Відні, Мадриді, Римі, Неаполі, Турині, Стокгольмі . У 1817 р. було засновано перше училище для глухонімих у Гартфорді, штаті Коннектикут. Французька мімічна школа протрималася в Америці до 60-х років ХІХ ст., після чого на перший план вийшов поєднаний з усним спосіб навчання.

Перше училище для глухонімих в Російській імперії було засноване в 1806 р. у Павловську з наказу імператриці Марії Федорівни (1759-1828), дружини імператора Павла І. Невдовзі воно було переведене в Санкт-Петербург. Першим шкільним учителем глухонімих в Росії був патер Сиг-мунд, колишній наставник інституту глухонімих у Відні. У 1810 р. директором цього училища став Жан Баптист Клер Жоффре (1774-1824), наставник Паризького інституту глухонімих, один з кращих учнів Сікарда. Серед подальших керівників і фахівців училища були Г. Гурцов, В. Флері, Я.Т. Спешнєв, І.Я. Селезньов, П.І. Степанов, В.Д. Сиповський, О.Ф. Остроградський, П.Д. Єнько. Кожен з них вносив щось нове в практику навчання глухонімих дітей, що знайшло відображення в їх працях. Зокрема, В. Флері написав праці "Глухонімі, які розглядаються по відношеню до їх стану та способів освіти, найбільш притаманним їхній природі" (перша самостійна праця про глухонімих російською мовою), "Правила моральності", "Про викладання усного слова глухонімим"; Я.Т. Спешнєв –