Сторінка
2
"А. Бланше, головний лікар Паризького інституту глухонімих та його система навчання глухонімих з тими, хто чує та говорить, у народних шко-лах", І.Я. Селєзньов – "Виклик у глухонімого вимови і читання по губах або положення голосових органів при вимові". В училищі викладали Закон Божий, російську та французьку мови, арифметику, геометрію, історію та географію, креслення й малювання, гімнастику. У 1814 р. там було започатковане викладання деяких ремесел (токарне, теслярне, переплітне, швацьке та інші). Для дівчат існував "рукодільний клас" та "зразкова кухня", де вони вчилися вишивати, шити, готувати. До училища приймали дітей у віці від 7 до 12 років, які були поділені на класи.
Час навчання тривав 6-10 років. Згідно з уставом щороку мав проводитися публічний іспит із запрошенням світських та духовних осіб, за результатами іспиту друкувався звіт. Тих дітей, які виявляли гарні здібності та поведінку, залишали в училищі в якості викладачів та виховательок; решту призначали у виховні будинки для приготування їжі та прання. Якщо в 1810 р. в училищі навчалося 12 учнів, то в 1877 р. – 210 (132 хлопця та 78 дівчат). У цілому протягом 1810-1910 років в училищі навчалося 2205 дітей, з них успішно закінчили його 1929 осіб. За директорства В. Флері в училищі почав переважати усний (німецький) метод навчання, до цього першість віддавали мімічному (французькому). Взагалі першу спробу навчити глухонімих усному, членороздільному мовленню та читанню по губах приписують монаху бенедиктинського ордену Педро де Понсу, який ще в ХVІ ст. вчив глухонімих говорити латиною, грецькою, італійською. Перша школа з цією системою навчання була заснована Томасом Брейдву-дом в Англії, Единбурзі в 1760 р. Найбільш міцні основи усної методики запропонував Самуель Хейнике, який у 1754 р. відкрив Інститут для глухонімих у Лейпцизі, і його методика швидко розповсюдилася в Саксонії та Прусії. У вересні 1880 р. відбувся Міланський конгрес, який запро-понував на практиці використовувати лише усний метод навчання. У середині ХІХ ст. в Росії стало відомо про метод лікаря Паризького інституту глухонімих А. Бланше. У 1836 р. він запропонував навчати глухонімих, не відриваючи їх від рідної сім’ї, разом зі здоровими дітьми. У 1850 р. цей експеримент був запроваджений у десяти школах Франції, однак вже в 1860-ті роки був припине-ний. У Російській імперії дана система не була випробувана в зазначений період. Крім Санкт-Перетбургу, училища для глухонімих почали виникати і в інших містах імперії, однак їх було небагато, а просувалася справа в основному завдяки зусиллям окремих ентузіастів. Ситуація суттєво змінилася після утворення в 1898 р. Органу опіки імператриці Марії Федорівни про глухонімих. Якщо за рік до утворення Органу опіки існувало 19 шкіл для 1 014 дітей, то на початку ХХ ст. їх було вже 60 з 2 777 учнями. Крім загальних предметів, учнів навчали різних ремесел, зокрема теслярному, токарному, швацькому, рукоділлю, ткацтву та інших, для чого створювалися спеціальні майстерні. Засновувалися й так звані колонії для глухонімих, які включали школу, школу-ферму, майстерню, церкву, пральню, лікарню.
Орган опіки створював також класи для прийдешніх глухонімих дітей (тих, що не перебували під опікою даного органу), де їх протягом трьох годин щоденно навчали усній мові, письму, читанню, лічбі. На 1 січня 1905 р. на таких курсах навчалося 25 дітей.
Ще одним напрямком діяльності Органу опіки була підготовка кадрів для роботи з глухонімими дітьми. У Санкт-Петербурзі діяли педагогічні курси, на яких у січні 1905 р. навчалося 37 осіб. Там викладали загальну та шкільну гігієну, анатомію, фізіологію та гігієну органів слуху, методику навчання глухонімих усному мовленню, російській мові, арифметиці та географії. У цілому в різних країнах у другій половині ХІХ ст. нараховувалося 446 шкіл для глухонімих з майже 27 тис. учнів, яких навчали близько 2,7 тис. вчителів.
Таким чином, у ХІХ – на початку ХХ ст. у суспільстві визнали необхідність навчання дітей з обмеженнями слуху . Для них була створена мережа навчальних закладів, де дітей вчили не лише загальних предметів, а й різноманітних ремесел, забезпечуючи таким чином їхнє майбутнє. Фахівців для роботи з ними часто запрошували з-за кордону, готували на спеціально створених курсах; викладачами в цих закладах могли працювати також колишні найбільш здібні учні. Основні проблеми навчання дітей із сенсорними обмеженнями полягали в суперечках із приводу методів навчання. Щодо навчання глухонімих, то тут мімічний (фран-цузький) метод поступово витіснявся усним (німецьким), робилися спроби їх паралельного застосування.
Особливості соціальних проблем дітей з вадами слуху
Сурдопедагогіка (від лат. surdus – глухий) – розділ спеціальної педагогіки про розвиток, виховання та навчання дітей і дорослих з вадами слуху.
Предмет – процеси розвитку, виховання та навчання дітей і дорослих з вадами слуху.
Завдання сурдопедагогіки обумовлюються поглядами суспільства на можливості розвитку глухих і слабочуючих дітей, розумінням необхідності надання їм педагогічної допомоги, а також на перспективи соціальної адаптації осіб з вадами слуху.
До основних завдань сурдопедагогіки відносяться:
1.Розробка методів діагностики порушень слуху, в тому числі – раннього виявлення.
2.Вивчення особливостей психічного розвитку дітей в умовах слухової депривації.
3.Дослідження закономірностей компенсації вад слуху.
4.Розробка теоретичних основ розвиваючої та корекційної роботи з глухими і слабочуючими дітьми.
5.Удосконалення методів корекційно-розвивальної роботи з дітьми з вадами слуху, в тому числі - формування мовлення, розвитку слухового сприйняття, навчання вимові.
6.Визначення задач, принципів, змісту і методів навчання та виховання дітей з вадами слуху на різних ступенях освіти.
7.Організація допомоги батькам у вихованні дітей з вадами слуху.
8.Сприяння повноцінній інтеграції осіб з вадами слуху в суспільство.
Класифікація вад слуху у дітей.
Визначення ступеня зниження слуху в дітей є необхідною передумовою оптимального вибору засобів лікування, реабілітації та організації корекційно-педагогічного впливу. Класифікація туговухості може здійснюватись з урахуванням: 1) її ступеня; 2) характеру зниження слуху; 3) локалізації ураження в слуховому апараті; 4) причин ураження слуху; 5) стану розвитку мовлення. Тільки з урахуванням всіх цих елементів можлива правильна оцінка стану, правильне лікування та виховання дитини, що втратила слух.
У вітчизняній сурдологічній практиці досить широко застосовується класифікація порушень слуху у дітей, розроблена Л.В.Нейманом. В ній враховується ступінь ураження слухової функції і можливості формування мовлення при такому стані слуху. Використовується метод тональної аудіометрії та дослідження слуху мовленням.
Розрізняють два види слухової недостатності: туговухість (приглухуватість) і глухоту.
Туговухість – таке зниження слуху, при якому виникають утруднення в сприйнятті та самостійному оволодінні мовленням, але залишається можливість оволодіння за допомогою слуху хоча б обмеженим і викривленим запасом слів.