Сторінка
1

Вдосконалення історичної освіти як складова формування історичної свідомості молоді

Процес формування історичної свідомості української молоді довготривалий та неоднозначний. Формування освіченої, творчої особистості, становлення її фізичного і морального здоров’я – одне із стратегічних завдань реформування освіти в Україні. Проблема формування особистості належить до фундаментальних не тільки в педагогічній, але й у соціальній, політичній, культурній сферах суспільного життя. Виконання цього завдання потребує модернізації змісту, форм, методів і засобів навчання, впровадження нових технологій, реалізації пріоритетних принципів реформування навчального процесу, які передбачені Національною програмою розвитку освіти у ХХІ ст. Це насамперед – демократизація, гуманізація, гуманітаризація, індивідуалізація навчання, які ґрунтуються на прогресивних традиціях, національних освітніх ідеалах українського народу.

У зв’язку із цим значна увага в нашій державі приділяється створенню нової системи викладання історичних дисциплін, зокрема, такого предмета, як українська історія, у навчальних закладах, яким належить провідне місце у формуванні історичної свідомості молодого покоління. Систематичне вивчення історії починається ще зі школи. Історичне знання делегується учням практично кожним предметом. Однак цілісне, систематичне й послідовне вивчення ними історичного минулого здійснюється саме на уроці історії.

Державна національна програма «Освіта» визначила стратегію загального розвитку освіти в Україні. Вона спрямована на створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання. Це дасть можливість досягнути високих освітніх рівнів, створити умови для кожного школяра постійно духовно самовдосконалюватися, формувати інтелектуальний та культурний потенціал. Тому й історична освіта має бути спрямована на виховання таких рис особистості, які є найвищою цінністю нації взагалі.

Разом з тим, як застерігають фахівці, про розвиток, оновлення національної освіти може йтися лише в тому разі, коли вона фактично стає пріоритетним напрямом державної політики. Поки ж культура й освіта використовуються у ролі декорації для розігрування парламентських вистав. Тому не дивно, що й офіційні проекти реформування освіти позбавлені конкретності, демонструють знайомі зразки парадної риторики й пишномовності.

Про трагедію, що сьогодні розігрується в середній і вищій школі, не прийнято говорити вголос. «Бадьоро й завзято інститути змінюють вивіски, перетворюються на університети, академії тощо, школи стають гімназіями та ліцеями. У цих іграх беруть участь дорослі, дітям і юнацтву відведено роль іграшок, матеріалу для тривалого соціального і педагогічного експерименту».

У процесі вдосконалення історичної освіти досить актуальним залишається цілий ряд не вирішених проблем. Головною серед них залишається підготовка сучасних навчальних програм, підручників та навчальних посібників. «Складним і дотепер нерозв’язаним завданням залишається підготовка підручника для вищої школи. Особливо україномовного». Нагальною є також підготовка типової навчальної програми для середніх спеціальних, загальноосвітніх шкіл, особливо з поглибленим вивченням історії, методичних рекомендацій щодо викладання з таких школах (класах). Це дозволило б певною мірою оптимізувати і процес викладання історії в середній школі, і її вивчення учнями. Все назване, у повній міри, треба віднести до вищих навчальних закладів. Не завадило б також у ринкових умовах існування держави розробити перспективний план переоснащення навчального процесу в школах та вищих навчальних закладах, маючи на увазі створення відеопідручників з історії України, аудіовізуальних засобів навчання, картографічного матеріалу тощо. Цього вимагає подальший процес універсалізації навчання у вищій школі, перехід вищих навчальних закладів різних ступенів акредитації до підготовки бакалаврів, спеціалістів, магістрів.

Болючим місцем поліпшення вивчення історії України залишається підготовка сучасних підручників та навчальних посібників. Незважаючи на існуючі труднощі, перші кроки до створення нових підручників з української історії вже зроблено. До цієї роботи залучені провідні вчені Інституту історії України АН України, викладачі вузів, шкіл. Вони підготували й випустили в світ ряд видань, розрахованих на учнівську та студентську аудиторії, у яких намагалися об’єктивно відтворити наше історичне минуле з урахуванням сучасних наукових поглядів. Подальше розгортання роботи над підручниками та посібниками історичного профілю матиме важливе значення для освітньої сфери й для всього суспільного життя нашої країни.

Актуальним у процесі вдосконалення історичної освіти залишається перехід до нової методики викладання історії у середніх та вищих навчальних закладах. Навчальний процес є основним джерелом формування історичної свідомості молоді. На це звертають увагу такі дослідники, як П. Кравченко, В. Андрущенко, Л. Губерський, М. Михальченко, В. Кремень, В. Огнев’юк, інші вчені й організатори освіти. Насамперед, тут мова йде про викладання історії у вузі. Воно забезпечує цілісне ставлення молоді і студентів до історичного процесу; формує структуроване історичне знання; сприяє «зануренню студентів в історію»; має ціннісний характер. Цьому ж сприяє вивчення студентами історії інших наук (природничих і гуманітарних), де прослідковуються імена, факти, події, які є невід’ємною складовою розвитку загальної історії культури народу. Загалом у вузах України цей блок навчання організований досить пристойно. І за змістом, і за кількістю годин він займає помітне місце в структурі підготовці бакалавра, спеціаліста, магістра.

Разом з тим є тут і серйозні недоліки. Нерідко викладання історії у вузі дублює відповідний курс загальноосвітньої школи. Суттєвого приросту знання, оцінки, висновків не спостерігається. В такому разі студент втрачає до історії інтерес. Його історична свідомість, скоріш, розрихлюється, а ніж кристалізується в нову якість, як це мало б здійснюватись.

Актуальним завданням на сьогодні є оновлення змісту викладання історичних наук у вузі. Історичне знання, оцінки, висновки, які делегуються студенту через викладання історичних дисциплін, мають мати «прирощений характер» у порівнянні з шкільною програмою. Одночасно, викладання цих дисциплін у вузі має носити діалогічний характер у формі:

а) діалогу студента з викладачем-істориком;

б) діалогу студента з навчальним підручником;

в) діалогу студента з своєю історичною пам’яттю, сформованою в школі і оновлюваною в процесі вивчення історії у вузі;

г) діалог студента з соціально-історичним досвідом, що існує у формі соціальних стереотипів, масової свідомості, суспільно-побутових міфологем тощо.

Потребує оновлення методика викладанні історичних дисциплін. Особливо в контексті впровадження особистісного підходу та залучення інформаційних технологій. Більш активного впровадження потребують Інтернет-технології. Нерідко побутує і таке явище, як скорочення історичної частини знання при викладанні тих чи інших навчальних дисциплін. Історія фізики, хімії, географії, математики, соціології, психології і т. ін. майже не викладаються або розглядаються поспіхом, особливо в частині їх українознавчого контексту. Це невільно формує своєрідну меншовартість історичної свідомості студентів.