Сторінка
3

Вдосконалення історичної освіти як складова формування історичної свідомості молоді

Слід зазначити, що вказані форми роботи у минулому були досить ефективними. Фінансова криза середини 90-х років ХХ ст. підточила їх масовість і вчительський ентузіазм. У деяких школах подібні форми роботи з учнями з ряду об’єктивних та суб’єктивних причин у буквальному розумінні зведені нанівець. Водночас, там, де вчителі перебувають на рівні своєї професійної відповідальності перед державою і майбутніми поколіннями, відповідна робота не лише не згорнута, але й навпаки, отримала нові імпульси своєї активності. Базуючись на новітніх дослідженнях у галузі методики викладання історії, психології, педагогіки та інших наук, вивченні передового педагогічного досвіду історики-ентузіасти намагаються у сучасних складних умовах реформування освіти примножити навчально-виховні можливості позаурочних форм роботи з молоддю.

Не менш важливою в гуртковій роботі є реалізація принципу науковості, що передбачає «озброєння учнів досвідом творчої діяльності. Розвиток такого досвіду, як переконує практика навчання передових шкіл і вчителів, а також спеціальні дослідження, можливий лише завдяки включенню учнів у розв’язання навчальних проблем і проблемних завдань».

Передумовою мислення є здивування віднаходження, усвідомлення суперечності. За браком часу, внаслідок різного рівня підготовленості учнів учитель історик практично не має змоги часто використовувати на уроках проблемні, логіко-пізнавальні завдання. Та й характер виучуваного матеріалу, багатоплановість мети, завдань уроку не дають здебільшого можливості для цього. Тому саме на заняттях гуртка до складу якого входять зацікавлені школярі, можна створити ситуацію пошуку, розв’язання історичної проблеми.

Особливої актуальності набуває реалізація принципу емоційності навчання, зумовленого положеннями сучасної психології та філософії про єдність мислення і чуттів. В умовах, коли треба підвищувати інтерес до навчання, активізувати пізнавальну діяльність школярів та студентів, цей принцип, реалізований на практиці педагогами-новаторами, має вагоме значення. Адже кожен педагог має відкрити перед молоддю радість праці, запалити іскорку подиву, збудувати емоційні імпульси, що породжують їхнє бажання вчитися.

Однією з активних форм історичного виховання у позаурочний час є краєзнавча робота. Шкільне краєзнавство – це всебічне вивчення школярами під керівництвом учителя історичних, соціально-економічних та природних аспектів рідного краю. У такому розумінні воно розглядається як ефективна форма зв’язку навчання і виховання з життям. Саме тому вивчення історичного минулого рідного краю виступає важливою складовою історичного виховання молоді. Та й загалом «історичний підхід в краєзнавчій роботі необхідний для розуміння сучасної дійсності», а також для формування духовного світу особистості.

В умовах розбудови Української держави має настати час, коли історичне краєзнавство перестане бути справою одних лише ентузіастів і любителів. Нині існує нагальна необхідність у тому, щоб воно стало обов’язковою умовою виконання вимог навчальних програм і практичного здійснення завдань, які стоять перед загальноосвітньою школою, що реформується. Тому історичне краєзнавство повинне пронизувати усі сторони навчально-виховної роботи. Без нього просто неможливо здійснювати реальний зв’язок навчання і виховання з життям, досягнути ефективних результатів у загальноосвітній підготовці молоді.

Історико-краєзнавчі дослідження, як правило, охоплюють локальну історію, життя та діяльність окремих людей, пам’ятки історії, культури. До цих досліджень залучені не тільки вчителі загальноосвітніх шкіл, але й науковці інститутів, співробітники архівів, культурно-освітніх установ. Зокрема значний історико-краєзнавчий потенціал мають музейні установи. В Україні другої половини 1990-х років діяло близько 400 державних музеїв, основна частина яких підпорядкована Міністерству культури. Та все ж найбільш тісно із завданням історичного краєзнавства була пов’язана робота, насамперед, історичних і краєзнавчих музеїв, що становили близько 2/3 усіх музейних установ нашої держави.

З багатьох проблем підвищення ефективності і якості науково-дослідної роботи в молодій Українській державі особливе місце займає підготовка наукових кадрів. Вона забезпечується всією системою народної освіти. Надійна основа для цього закладається вже в роботі середньої школи, а культивування її продовжується у вищій школі. Саме тому вчителі історії повинні готувати найбільш талановиту молодь до роботи наукового працівника, виховуючи у неї невтомний, жертовний інтерес до науки.

Допомогти здійсненню цього завдання покликані й засоби масової інформації, які відіграють вагому роль в історичному вихованні молоді. Сьогодні у пресі, на телебаченні й радіо відкриті спеціальні рубрики, цикли передач на історичні теми. Активну участь у висвітленні нових підходів, пов’язаних з осмисленням нашого минулого, беруть, зокрема, такі видання, як «Український історичний журнал», «Дніпро», «Дзвін», «Архіви України», «Сучасність», «Віче» та ін.

Безперервно впливаючи на молодіжну аудиторію, засоби масової інформації забезпечують формування та утвердження історичної свідомості молоді, виховуючи у них повагу до минулого та почуття історичної відповідальності за майбутнє. З огляду на це майже всі газети та журнали того часу друкували безліч статей, що висвітлювали питання як давньої історії, так і тогодення. Проте не завжди зрозуміло, чому деякі автори, які абсолютно безпідставно вважали себе фахівцями з питань історії, з власних суб’єктивних позицій переглядали багато досліджених історичних періодів та, очевидно на догоду частині читачів, «перекручують історичні факти, або ж зовсім нехтують деякими історичними подіями. Дуже часто на сторінках наших газет та журналів з’являються статті, що претендують на відкриття «білих плям», або висловлюють оригінальні думки з різних питань історії, ґрунтуючись не на історичних джерелах, а на домислах та їх емоційному сприйнятті». На жаль, часто інтерес молоді до вітчизняної історії задовольнявся та задовольняється саме статтями, написаними людьми дуже далекими від історичної науки.

Нерідко ці роботи торкались найболючіших питань, таких, наприклад, як етногенез українців та його роль у світовій історії. Автори таких «досліджень» вишукували предків українців серед інших народів, у тому числі і таких, якими навряд чи можна пишатись, як, наприклад, гуни.

На їх думку, славним слов’янським ватажком був Гатило, якого давні автори начебто помилково називали царем Атилою. З такої літератури ми можемо довідатись, що сармати були не тюркомовними племенами східного походження ., а їх вождя називали слов’янським іменем Цар-мати, звідки начебто і пішла назва народу, який населяє величезні території Євразії». А як розглядати «верат» про місце знаходження Трої на території Києва або походження від останнього назви Японського міста Кіото? Перелік подібних «відкриттів» можна було б продовжити, хоча не варто цього робити, тим більше, що їх кількість останнім часом зменшується.