Сторінка
2

Вдосконалення історичної освіти як складова формування історичної свідомості молоді

Між тим, історія української науки, культури і соціальної практики є органічною складовою світової історії. Причому, в ній вона виступає далеко не Попелюшкою, а «зачарованою Красунею», до якої вузівські курси мають забезпечити доступ. Актуальним завданням у цьому сенсі є оновлення змісту всіх вузівських курсів, проведення додаткових науково-педагогічних розвідок у царині вітчизняної науки, «переведення» їх результатів у навчально-виховний процес.

У викладанні історії у вузі необхідно сміливіше запозичувати передовий вітчизняний досвід та досвід інших країн. При цьому треба враховувати, що значний обсяг навчального матеріалу студентам доводиться опрацьовувати самостійно. У зв’язку із цим особливо актуальним стає перехід до активних методів навчання, високий ступінь гнучкості й адаптивності яких дозволяє ефективно використовувати їх у різноманітних ситуаціях навчального процесу у вузі. Безперечно, такий процес має обов’язково базуватися на обґрунтованому поєднанні різних методів і прийомів. При відносному пріоритеті активних методів на заняттях з історії мають зайняти належне місце і лекції, і семінарські заняття, і самостійна робота над книгою, і вивчення передового досвіду, і, звичайно, індивідуальна практична робота студентів. Тільки органічна єдність усіх методів навчання надає навчальному процесу необхідної універсальності й продуктивності, робить його дійсно проблемним за змістом та ефективним за формою.

Нові методики викладання історії у вузі обов’язково мають опиратися на активні методи і форми навчання, які найбільше задовольняють потребу студентів у самонавчанні та самовдосконаленні. Такі активні методи і форми поширюються на досить велику групу прийомів та способів проведення теоретичних і практичних занять з історії. Це і проблемно-пошукові завдання до кожної семінарської теми, які спрямовують студентів на поглиблене вивчення історії, і наукові реферати, що націлюють студентський пошук на самостійне вивчення минулого, і розробка відповідно до теми курсу історії (з урахуванням профілю факультету) типів семінарських занять, методів і прийомів активізації роботи студентів на них. Але серед власне активних методів, які доцільно використати у нових методиках викладання історії у вузах, треба особливо виділити такі, як аналіз конкретних ситуацій, розв’язування проблемних завдань, ділові (операційні та імітаційні) ігри, індивідуальні практикуми, «круглі столи» тощо.

При використанні вказаних методів під час навчання історії бажаним є обговорення зі студентами питань, що стосуються типу, форм і методів проведення практичного заняття з історії, розподіл між ними різних ролей (пропонента, опонента, рецензента, експерта та ін.). Це не тільки підвищує відповідальність студентів за проведення заняття, але й сприяє набуттю ними знань і навичок самостійної роботи та вирішення організаційних проблем. Досить результативні і викликають певний інтерес такі прийоми активізації роботи студентів, як самостійне формування проблемних питань доповідачу, аналіз на основі засвоєного понятійного апарату актуальних проблем історичної науки, постановка і обговорення в рамках теми семінарського заняття таких питань, що хвилюють самих студентів, у вирішенні яких вони найбільш зацікавлені. Усе це розвиває у студентів самостійний і творчий підхід до вивчення, висвітлення і засвоєння питань відповідної теми семінару.

Разом з тим необхідно відзначити деяку інертність з боку частини студентів щодо використання активних форм і методів організації їх самостійної роботи на практичних заняттях з історії. Досвід її викладання показує, що деякі студенти вважають заняття з впровадженням активних форм і методів навчання більш важкими, ніж заняття, що проводяться за традиційними методами і формами. Адже активізація роботи студентів на практичних заняттях з історії вимагає від них набагато більшого витрачення зусиль і при підготовці, і під час проведення самих занять. Саме тому з інтересом приймають нові, активні форми і методи навчання більш підготовлені студенти і, навпаки, скептично ставляться до них ті, що не люблять витрачати зусилля для поглибленого вивчення історії. Це ставить перед викладачами додаткові завдання подальшої активізації роботи студентів на практичних заняттях з історії.

Треба зауважити також, що перехід до нової методики викладання історії у середніх та вищих навчальних закладах вимагає забезпечення відповідною навчально-методичною літературою. Тому найближчим часом необхідно підготувати і видати методичні посібники з викладання історії України в середній загальноосвітній школі, історичного краєзнавства для історичних факультетів педінститутів та університетів, джерелознавства історії України тощо.

Злободенною проблемою вдосконалення історичної освіти молоді залишається індивідуалізація навчання історії. Адже саме індивідуалізація відповідно до нової концепції освіти в Україні повинна стати засобом найбільш повного і раціонального розкриття можливостей кожної особистості. У зв’язку з цим для зарубіжної та вітчизняної педагогіки XX ст. характерні пошуки у напрямку створення систем індивідуалізованого навчання, тобто таких систем організації навчального процесу, що пристосовують його до власних особливостей учня, організовують його індивідуальне просування за навчальною програмою. Сучасний «західноєвропейський підхід до індивідуалізації навчання полягає у створенні груп із різним рівнем навчальних завдань та індивідуалізованим темпом пізнавального просування. Так звана практика малих груп широко застосовується в організації навчального процесу середніх шкіл Англії. Індивідуалізація навчання тут означає відмову від горизонтального групування за віком і створення навчальних груп за рівнем підготовки та успішності з окремих предметів з гнучкими переходами із групи в групу в залежності від виду навчальної роботи та освітніх можливостей учня».

Усі заходи, спрямовані на вдосконалення історичної освіти молоді, мають піднести її на якісно новий рівень. Сучасна освіта має стати демократичною, гуманізованою, спрямованою на вирішення завдань розбудови української держави. Демократизація, індивідуалізація та гуманізація історичної освіти повинні дати молоді більший ступінь свободи, дозволяють зробити усвідомлений вибір шляху самореалізації у складному світі, що постійно змінюється. При цьому не слід забувати, що вдосконалення історичної освіти відбуваєтеся в ринкових умовах розвитку економіки України, що вимагають істотних змін державної освітньої політики на тому чи іншому етапі її реалізації, постійного корегування тощо. Як би складно не йшов цей процес, важливо лише, щоб при цьому було збережено доступність освіти для різних категорій громадян та її найвищу якість.

Сучасній середній та вищій школі потрібні конструктивні парадигми та технології не лише історичної освіти, але й історичного виховання, які б забезпечили умови для саморозвитку особистості у різних видах творчої діяльності. Провідна роль у цьому процесі належить вітчизняній загальноосвітній школі, хоча «шліфування» історичної свідомості молоді продовжується й поза її межами. При цьому однією з головних вимог до сучасної школи «є обов’язкове поєднання процесу озброєння учнів міцними основами сучасної науки з процесом вироблення звички мислити, спрямованої на перетворення знань у трудову й суспільну діяльність». Тому першочерговими завданнями учителів-істориків були і залишаються питання організації процесу вивчення учнями історії як безпосередньо на уроках, так і в позаурочний час. При цьому переслідується мета не тільки набуття учнями історичних знань, а, головним чином, їх виховання, збагачення, розвиток як особистостей, розширення їх здібностей до самостійного набуття знань у майбутньому. І робити це слід, звичайно, використовуючи активні методи й прийоми, уникаючи шаблону, схематизму, примітивізму.