Сторінка
7

Палеоєвразійський аспект

Та й у Єгипті залишили свої сліди "середземноморці". Їх тут, у порівнянні з тубільцями, антропологи називають new race. Вони — високі на зріст, з білою шкірою, гладким, ледь кучерявим, волоссям, з прямим чи горбатим носом, з глибоким розрізом миндалевидних очей, з овальним обличчям, видовженим гостроконечним підборіддям і одягали вони конічний головний убір. Сліди цієї раси відкриті в Абу-Роаш, Каваміль, Абідосі, Ель-Амра, Балласі, Тух, Ієраконполісі, Сільсіле[lii]. Геродот наводить передання про них, як про "богів, які жили поруч із людьми, і один з них був наймогутнішим. Останнім з цих царів був Ор (Гор, — О.Г.), син Осіріса, якого елліни звуть Аполлоном. Скинувши Тіфона (Сета, спочатку персоніфікував Гіади, групу зірок у сузір'ї Тільця, — О.Г.), він став дійсним царем-богом у Єгипті. А Осіріс — по-еллінськи Діоніс" (Геродот, "Історія", ІІ, 144). Від Осіріса до історичного фараона Амасіса в часі — 15 000 років. "І це, як стверджують єгиптяни, вони знають точно, бо завжди вираховують і записують роки. Навпаки, від (грецького, — О.Г.) Діоніса, якого вважають сином Семели, дочки Кадма, до нашого часу минуло взагалі 1 600 років" (Геродот, "Історія", ІІ, 145). Також Манефон (IV ст. до н.е.) стверджував, що єгипетський жрець написав історію Єгипту, починаючи, якщо осучаснити, від 30 627 р. до н.е. Візантійський історик Скелліус настоював на тому, що записи "Стародавніх хронік" велися єгипетськими жерцями протягом 36 525 років. А Діоген Лаертський (ІІІ ст. хр.е.) стверджував, що єгипетські жерці зберігають записи, які сягають у минуле на 48 863 роки до Александра Македонського.

Ми наважуємося ствердити можливість існування таких записів. Адже у нижньому та середньому палеоліті долина Нілу через фізично-географічні умови була майже безлюдною. Так, перші стоянки людини з'явилися тут у верхньому палеоліті, але тільки у Верхньому Єгипті, а в епоху мезоліту і раннього неоліту Єгипет був лишень периферією ранньонеолітичної культури північних та центральних районів Судану в області злиття Білого і Голубого Нілу, як і наступний т.зв. "хартумський мезоліт/неоліт" (друга пол. ІХ-VII тис. до н.е.). Окрім того, основна маса намулових відкладень, що сформувала родючі аллювіальні грунти Єгипту, накопичуватися в долині Нілу почала тільки з VI тис. до н.е.[liii], коли й розпочався занепад палеоліту в Єгипті і перехід до землеробства, що, власне, й спонукав вести господарчо-календарні записи, прив’язуючи їх до сакральних обставин (але не до ірригаційного господарства, якого навіть у ранньодинастичний період не було). Про це ж можна говорити й з приводу культів, беручих початок у ряді районів Західної Африки: бог-баран Амон єгиптян походить від бога грому Шанго у мандінго і йоруба, що зображався з баранячою головою[liv]. Щоправда, можливе запозичення й навпаки, але вже давно визнається певними групами науковців, що коріння фараонівської цивілізації спільні з нуерами Судану і виявляють типологічну близькість з обрядовістю як племені ахілпа пустелі Арунта в Австралії, так і ведичною традицією[lv].

Та й у грецькій міфології наявне свідчення про цю "середземноморську расу". Це — титани, божества старшого покоління, діти Урана і Геї, які під керівництвом Япета повстали проти олімпійських богів ("нордичної раси") і були скинуті у Тартар. Єдиний титан, який був помилуваний, це — бог сонця Геліос. Саме ім'ям Татенен (t'-tnn — "піднята земля") і називався перший бог Єгипту, якого пізніше ототожнили з богом ремесла Пта (Птахом) і буквальною паралеллю йому є ханаанський tannin "дракон"[lvi].

На Заході граціальні доліхокефальні середземноморці-прадравіди дійшли до Іберійського півострова, де в ІІІ тис. до н.е. заснували гніздові землеробські поселення на півдні та південному сході півострова. Вони сусідили з носіями шліфованої індустрії, для котрої були характерні особливі мікролітичні наконечники стріл і, зрештою, змішалися з ними, продовжуючи асиміляцію тубільного мезолітичного населення, близького до негроїдів (afer taganus). Зрештою постала "альмерійська археологічна культура", в якій расово домінували середземноморці (поряд з "арменоїдною динарською"), споріднені з тими представниками, які заснували неолітичні єгипетську (Мерінде, Фаюм) та анатолійську (Алішар, Мерсін) цивілізації, так і периферійні культури: шассейську (Франція), лагоцца (на півночі Італії), карталоїдну (Швейцарія), міхельсбергську (на Рейні), вайндмілл-хіллську (Британські острови) та інші. Проте вже через тисячоліття на Іберійський півострів проникають праіндоєвропейські етноси, в яких вбачають споріднених іллірійцям лігурів та амбронів, які, асимілювавши попередників, власне й створили іберійську середземноморську цивілізацію[lvii].

Представники "середземноморської" раси досягали й самої Австралії. Тут їх називали вонджини, які прийшли "з моря" з північного заходу. Їм приписують будівництво мегалітів, які мають, безперечно, солярне призначення. Такі ж мегаліти досліджував Т. Хейєрдал і на островах Меланезії. Також існують гіпотези, за якими в часі максимального пониження рівня світового океану південна частина Австралії з’єднувалася з крайнім півднем американського континенту, а отже, "середземноморці" досягали Вогняної Землі та передгір’їв Анд. Про зв’язок Тасманії та Вогняної Землі свідчать т.зв. "тасманійські" артефакти і характерні сліди кремації (3500 р. до н.е.).

Поява самих дравідів на Євразійському континенті доволі цікава. За легендою, дравіди прибули на Індостан з півдня, з боку океану, з континенту, який деякі дослідники, виходячи з того, що деякі ділянки дна Індійського океану мають не океанічну, а материкову природу, розташовують в якості "мікроконтинентів"-архіпелагів між Цейлоном, Мадагаскаром, Сейшелами, Мальдівами та Антарктидою. Творці архаїчної цивілізації в Індії Мохенджо-Даро, дравідомовні таміли зберегли міф про те, що їхні предки в "епоху Ужі" переселилися з перебуваючого на південь від Індостану, в Індійському океані, величезного материка Тамалахам (Тамілілам). Не без підстав, його залишком вважають острів Цейлон (індуси його називають Шрі Ланка, а дравіди - Навалам), який разом із більш обширною частиною суші, названою вченими Лемурією (до неї входили Мадагаскар, Сейшели, Іранський, Афганський та Тібетський осколки Гондвани) "підчепив" Індостанський субконтинент і відірвав від Антарктиди.

Ведичні легенди аріїв розповідають, що первинно островом Ланкою та океаном Сагара володів бог Кубера Вайшравана, тобто син мудреця Вішраваса (сина ріші Пуластьї), та дочки ріші Бхарадваджі Деваварніні. Він був зроблений за благочестя богом підземних багатств та колісниці Пушпаки, здатної літати у повітрі. Його зведеним братом був ракшас Равана (символічний образ тамілів), який підступно вигнав Куберу з Ланки. Кубера переселився в Гімалаї, заснував столицю Алаку, побудовану божественним будівничим Вішвакарманом. Кубері належить чарівний сад Чайтраратха, що перебуває біля підніжжя світової гори Меру, його слуга Манібхадра — бог торгівлі, його дружина — чарівна Ріддхі, принцип процвітання, його друг — бог Шіва, який навчив його таємниці Тантри та йоги. Його свита — це якші, кіннари та гухьяки, його народ — "ітараджана" — "інші люди" (або "пуньяджана" - "чисті люди"), що змушує згадати "антиподів" — за грецькою міфологією, жителів Південного материка.