Сторінка
11
Кетти знову утворили симбіоз, аналогічний тому, в якому вони перебували в Індостані. На даний момент співучасниками були прибулі (в часі — після кеттів) зі Східної Європи ностратичні спільні предки уральської мовної сім'ї (фінно-угро-самоїдів) — носіїв неолітичної кельтимінарської культури Приаралля (IV-III тис. до н.е.), за В. Чернецовим, котрі вже мали досвід освоєння тайги та асиміляції місцевого палеоазіатського монголоїдного населення (внаслідок чого і змогла сформуватися власне фінно-самодійська гілка уральців)[lxvi].
Одночасно з відходом кеттів з Індостану на північ туди ж просувалися з Іранського нагір'я споріднені їм расово мігруючі мисливці та збирачі пізнього палеоліту Центрально-Західної Євразії, чий шлях через дюктайську культуру (Сх. Сибір, 10-11 тис. рр. тому) закінчився в V тис. до н.е. на Великих рівнинах Північної Америки (серед них — атапаски, представники мовної сім'ї на-дене, виявляючої безпосердню спорідненість з угро-фінськими та тюркськими мовами, тобто алтайсько-уральською гілкою ностратичної єдності; також деякі дослідники відносять до нащадків дюктайців і чукців, які входять у чукотсько-алеутську мовну сім’ю, виявляючу певну спорідненість з мовами ностратичної єдності). Власне це пояснює тотожність елементів міфологічних уявлень представників Старого і Нового Світу, що досі викликають головний біль у легіонах дослідників[lxvii]. "На-дене" були представниками вже другої могутньої хвилі переселенців з Євразії в Америку, в той час як перша хвиля відбулася в 34-38 тис. рр. до н.е., коли, як вважається, на території Берінгії (суходолу між Євразією та Америкою) існувала розвинена палеолітична цивілізація, представники якої внаслідок відносного потепління між двома останніми льодовиковими агресіями (у Північних Кордильєрах через долину ріки Юкон вода пробила в льодовиковому панцирі невелику щілину) прорвалися в кількості приблизно 400 чоловік на простори Північної Америки (стоянки т.зв. "юконської людини" в Олд-Кроу та на р. Поркьюпайн, 22-34 тис. років тому) і стали засновниками раси сучасних америнідів (людей зі світло-коричневою шкірою, великими, з горбинкою носами, чорним прямим та жорстким волоссям, зі слабо розвиненим епікантусом, носії крові групи І або ІІ). Однак факт тривалої ізоляції першої хвилі переселенців від решти Євразії не призвів до втрати загальноєвразійського міфологічно-культурного спадку, а навпаки, плекав і законсервував його в більш архаїчній формі, про що свідчать вже разючі співпадіння в спадках нащадків цієї першої хвилі в Південній Америці[lxviii].
Це мисливське населення Америки наступні землеробські племена ("маїсові люди") визначали як "велетні", і в расово-культурному стосунку воно було споріднене з мисливськими племенами Старого Світу від теперішньої Франції до Берингії і які теж називалися цивілізованішими (аграрними) наступниками як "велетні, силачі". Як вважає Т. Гончарова, самоназву цього конгломерату, релікти якого довгий час замешкали на Кавказі, зберегла вірменська мова як "ска" ("велетні"), і вона тотожна форманту "ска", який присутній в архаїчних топонімах та гідронімах Америки (Аляска, Небраска, Табаско, Куско тощо)[lxix]. За легендами юто-ацтекських племен, первісні велетні (кінаме) звели пишне місто Теотіуакан на тому місці, де "для створення світла" принесли себе у жертву боги Нанауацин та Текуксістекатль ("Володар мушель") і перетворилися на Сонце і Місяць, а за ними — і всі інші боги. І тому для підтримання першоствореного вогню необхідні регулярні людські жертвопринесення. Також болівійський археолог А. Познанскі на основі орієнтації архаїчних ритуальних споруд на небесний зодіак довів, що культові місця столиці болівійської цивілізації Тіауанако датуються 17 тис. років тому. Начебто, зведене Тіауанако як "Вічне місто" (Віньаймарка) "блідолицими" попередниками народу аймара на цій території[lxx]. Також творінням цих велетнів-"ска" був т.зв. "Великий зміїний курган" в штаті Огайо, величезний звивистий насип, зображаючий Бога-Творця у вигляді змія, який тримає у пащі "Світове яйце", зародок майбутнього Всесвіту[lxxi].
На самому ж Близькому Сході прадравіди, які свого часу заснували Салем (майбутній Ієрусалим)[lxxii], були витіснені або асимільовані прийшлими із заходу Прикаспійської низини (Талиш, на південь від міста Ленкоран) прасемітами-сонцепоклонниками з їх культом принесення в жертву дітей духам цегляних будівель, зі спорудженнями мегалітів, дольменів та похованнями померлих сидячими навпочіпки, зверненими обличчям на схід, внаслідок чого постала енеолітична культура Телелат-Гасуль на півночі Мертвого моря та в Заіорданні (сучасна халафській, урукській та джемдет-насрській культурам Месопотамії)[lxxiii]. В районі Пригімалаїв, як вважають І.І. Пейрос, С.А. Старостін та С.Е. Яхонтов, протодравідо-еламіти виявилися власне в безпосередньому контакті з прототібето-бірманськими етносами. Якщо прибульці збагатили тубільців переважно лексикою та предметами вжитку та торгівлі, то останні навпаки — палеоєвразійськими світоглядними уявленнями (аналогічно вплинули сіно-тібетці і на аустронезійців): " . Нещодавно С.А. Старостін . вияснив глибокі генетичні зв’язки сіно-тібетських мов, продемонструвавши їх спорідненість з єнісейською та північнокавказькою сім’ями. Прабатьківщина сіно-кавказької макросім’ї, в котру об’єднювалися три названі мовні сім’ї, перебувала десь у західних областях Азії, можливо навіть в Анатолії*. Після розпаду макросім’ї в ІХ-VІІІ тисячоліттях до н.е. носії сіно-тібетських та єнісейських прамов розпочали міграцію на схід. Шляхи цих міграційних рухів поки що детально не вияснені, хоча суттєво, що обидві хвилі мігрантів рухались незалежно одна від одної. Правдоподібним видається припущення про те, що сіно-тібетці могли рухатися на схід південними схилами Гімалаїв. На це, зокрема, може вказувати значна архаїчність ряду сіно-тібетських мов Гімалаїв (канаурі, лімбу-рай тощо) та існування сіно-тібетсько-дравідійських мовних контактів"[lxxiv]. Останнім, на думку М.А. Малолетко, таким сплеском переселення сіно-кавказців на північний схід було просунення в басейн Обі (у Васюганні) споріднених хуррито-дагестанцям носіїв федорівської культури в першій половині 2 тис. до н.е., які принесли конярство, бронзоливарне виробництво та мотичне землеробство. Вони відтиснули на північ предків самодійських народів, перебували у симбіозі з праіндоіранськими племенами афанасьєвської культури і були асимільовані предками угро-фінномовних етносів (ханти, мансі), у базовій лексиці яких наявні слова (з формантами –лат, -ігай, -еква, -рев), котрі не мають надійної етимології в угро-фіннських мовах, але фонетично і семантично співпадають із східнокавказькими (нахсько-дагестанськими) мовами. Крім того, наявні співпадіння між Приобью та Кавказом у сфері міфології (перекази про Еква-Пирища), у матеріально-культурній сфері (орнаменти на сокирах) тощо. На часі історичної фіксації етнічної ситуації Євразії (IV ст. до н.е.) нащадки фінноугорсько-північнокавказького симбіозу, населяючі береги Дону та побережжя Сіверського Дінця, стали відомі як сірмати (від фін. surma < surja, морд. sir-a "край, бік", звідки Syrialaiset — "зиряни-українці"). Власне на лівобережжі Сіверського Дінця (між с. Змієвим та м. Ізюмом є угро-фінські (мордовські) топоніми та гідроніми), по течії р. Чир, правій притоці Дона та у басейні межиріччя Дону і Сіверського Дінця[lxxv].
Завантажити реферат