Сторінка
6
Крім того, мотив народження Прітхі з правої сторони (стегна, плеча, руки) Вену напрошує на паралель з близькосхідним "сином правої (південної) сторони" — Веніаміном., останнім сином Іакова і Рахілі, яка помирає під час пологів саме на місці майбутнього Віфлієму і якого викормлюють молоком Валли (матері Дана і Неффаліма). Плем’я Веніаміна відзначалося особливою войовничістю, давало ізраїльському війську особливо вдатних стрільців з лука (1 Парал. 7-8), а їх воїн Саул став першим царем Ізраїля. Безпосередній брат Веніаміна (тобто теж син Іакова і Рахілі, але народжений в Месопотамії) — Йосиф Прекрасний, який з часом став правителем чужорідного народу (єгиптян) і родоначальником двох колін — Єфрема і Манассії (пор. з бхілами та мінами).
Отже, в певних традиціях бачимо однаковий мотив народження "з правої сторони" двох синів, один з яких є красивим і воїном, а другий — стрільцем з лука (мисливцем) та некрасивим. Перший стає царем (або повноправним володарем) і поширювачем певних релігійних приписів, а другий — охоронцем.
Саме з мотивом Прітху і священної корови-землі пов’язується мотив повторного народження і переосвячення — як самої землі, поганьбленої беззаконням Вену, так і переродження в образі корови Прішні Деваки, дружини Васудеви і матері Крішни). Як зауважує О. Мень, доктрина реінкарнації душі, яка сповідується тільки релігіями Індії і якої, проте, не знали світлошкірі ведичні арії, була запозичена індоаріями та дравідами у доарійського і додравідського населення, з яким "етнічно споріднені" (sic!) австралійці, в яких дана доктрина сильно розвинена і є всезагальною, в той час як невідома у "аналогічно примітивних" полінезійців, веддів, бушменів, пігмеїв Африки[xlii]. Проте ідея "колообігу душ" ("гілгул") присутня, як якесь прадавнє одкровення, в іудаїстичній доктрині Іцхака бен Шломо Лурії, вона виступає як всезагальний закон всесвіту, "переселення душ" — це спосіб надати душі можливість продовжити працю самовизволення людини з "вигнання в історію" ("галут")[xliii].
Щодо генеалогічного міфу про походження першого царя Прітхі та стража-лучника Нішади, то у випадку з Прітхі мова йде аж ніяк не про пізніших індоєвропейців (праіндоаріїв), яких представляє воїн Баларама, брат "чорного" бога Крішни (символізуючого доарійське населення), а про їх попередників — прадравідів. Расовий тип прадравідів зберегли лише високі світлошкірі, з прямими носами, тонкими губами, прямим волоссям, подовженою формою ока, забарвлення райдужної оболонки очей — світлокаре або зеленувате, довгоголові («доліхоцефали») європеоїди-середземноморці тода (знамените плем’я з Нілгірі — Блакитних гір Індостану, які розташовані на стику трьох штатів — Керала, Тамілнад і Майсур)[xliv] і курги, а також керальська кастова група найярів. На самому початку дослідження «середземноморського» антропологічного типу протоіндського населення його носіїв вважали «ієрогліфічними хеттами-кушитами»-індоєвропейцями групи kentum, що вторгнулися в ІІІ тис. до н.е. в північно-західну Індію[xlv], але тепер наукові дослідження значно архаїзують представників цієї раси в Індостані.
Дравіди — творці могутньої протописемної цивілізації Мохенджо-Даро і Хараппи (країна Мелухха; Мелаха шумерських джерел; перша пол. ІІІ тис. до н.е.)[xlvi], носії поетичної мови, яку перейняли як «мову бога Шіви» всі без винятку австралоїди Індії (щоправда, в Центральній Індії відома мова нахалі, котра не виявляє жодних генетичних зв’язків з відомими мовними сім’ями, а як відомо, австралійські мови аналогічно генетично не споріднені навіть між собою), внаслідок чого стали «дравідомовними»[xlvii] (на думку К. Ренфрю, щось аналогічне трапилося в IV тис. до н.е. в Північному Причорномор’ї, тобто в Україні, коли місцеве халколітичне населення, що, за С.А. Старостіним, належало до носіїв діалекту протопівнічнокавказької мови[xlviii], під впливом нового типу економіки — пасторалізму (скотарства) — прийняло праіндоєвропейську мову прибульців із Східних Балкан[xlix]).
Але самі жерці дравідів-тода використовують таємничу, священну ритуальну мову "кворшам" чи "кворжам". У тода і шумерів боги Сонця і Місяця мають однакові імена — Уту і Сін, а прабатьківщина тода — це "сім королівств", які можна відвідати на кораблях. Також у "Рігведі" зустрічається слово kaparda "косичні" (kapardin — "маючий закручене волосся", епітет Шіви), яке вважається дравідійським. Воно схоже з кавказьким етнонімом "кабарда", і, як довів К. Звелебіл, предки дравідів мешкали певний час посусідству у районах Північного Ірану. Багато дравідійських племен у самоназвах називають себе "жителями гір"[l].
Аналогічне явище трапилося в результаті зустрічі "середземноморців" із негроїдами в Африці, внаслідок чого виникли дві раси європеоїдів-меланхроїв: високий зріст, темна шкіра, вузьке обличчя, кучеряве волосся, тонкі губи (для нубійців-кушитів характерна виражена атлетоїдна доліхоморфність, тобто виражена витягненість пропорцій, в той час як у масаїв-негроїдів — доліхоморфна астеноїдність, а вплив жіночих гормонів на нубійське тіло призводить не до накопичення жирової клітковини, а набуття певної "каучуковості" фігури — клітковина рівномірно розподіляється в бедрах, паху і животі, в результаті чого дівчата-нубійки вражають своєю красою — високим струнким ростом і маленькими задами). Це — ефіопи, сомалійці та суданські племена. Хоча їх мови й належать до афраазійської (семіто-хамітської) мовної сім'ї, та перейняли їх вони лише три тисячоліття тому, коли відбулося велике переселення жителів субтропічної Аравії у східну екваторіальну Африку. У мовах ефіопів та сомалійців де-не-де зберігся найдревніші субстратні прояви мови, на якій відпочатку спілкувалися європеоїди з темною шкірою[li].
Завантажити реферат