Сторінка
14
Згідно з інтерпретацією доктрини аріософа Г. Вірта російським неоєвразійцем О. Дугіним, Відпочаткова Традиція виникає на північному континенті Арктогея, де його носієм є біла раса, а на півдні — континент Гондвана, де мешкає чорна раса ("люди-тварини"; за Парацельсом, ця раса — ex putridine; за гуманістом Ваніно Ваніні, прихильником "поліцентричності походження людини", саме вони, за Ч. Дарвіним, "походять від мавпи", що, до речі, відстоює і Ку-Клус-Клан). В певний період палеоліту внаслідок катаклізму гине Арктогея і розколюється Гондвана. Біла раса спускається на південь, де засновує цивілізацію Атлантиди та змішані з "недолюдками" раси та етноси на сході і опозиція між расами змінюється з вектору Північ-Південь на Захід-Схід, прото-Атлантика і прото-Євразія. Але надалі, в неоліті, відбувається як із Атлантиди, так і з районів Півночі вторгнення (інвазія) чистої білої раси (атлантів) в Євразію, де вона формує могутню імперію на її просторах. Але, відповідно, біла раса зазнає змішування та затухання її першопочаткових життєво-вольових інстинктів. Відбувається хаотичне і безглузде перемішування мов і релігійних вчень, тріумфує "гондванічний принцип". На прю з ним і покликані стати охоронці та адепти Єдиної Відпочаткової (Премордіальної) Традиції[lxxxvii].
Наприклад, першими вихідцями з північної Арктогеї були індіанці Америки, однією з наступних були habiru (буквально, "люди північного заходу"), значно відмінні від сучасних іудеїв, а індоєвропейці — це остання хвиля емігрантів, суть яких була в тому, щоб принести попереднім хвилям своєрідні "ключі сакрального", які ті вже загубили або втратили. Зокрема, Г. Вірт вважав, що "Ветхий Завіт" Біблії — це суто гіперборейське знання, дуже чисте, дуже індоєвропейське, але дещо трансформоване (особливо в VI ст. до н.е.).
Також слід мати на увазі, що в останній, індоєвропейській, традиції, існувало своєрідне поняття передання сакрального: " . в кожному поколінні, — писав Ж. Дюмезіль, — в кожному учні знання набуває нове народження, воно не викладається як певна сума, воно огортається у форму (індійська гатха, авестійська гата, ірландський гейс та ін. — О.Г.), котра, зберігаючи в собі його сенс та суттєві риси, омолоджує і певною мірою актуалізує його"[lxxxviii]. В загальноєвразійсько-африкансько-полінезійській традиції остання хвиля символізується молодшим братом (часто дурником, начебто профаном) за допомогою чарівного помічника (Залізний Вовк, Сивка-Бурка) над старшими братами (яких два, чотири, сім, дванадцять або більше; Америка та Австралія даного сюжету не знають).
Тим самим, позиції Г. Вірта і Дж. Черчварда, як і вищенаведені О. Блаватської, Г. Лавкрафта, Ю. Еволи, Х. Аргуельєса та ін., не суперечать одна одній, а взаємодоповнюють, оскільки мова йде про різні періоди розселення носіїв "премордіальної традиції", про різні династично-державні утворення та погляди (не без величезних перекручень та фантастичних інтерпретацій) власне з позиції тієї чи іншої "дочірної" цивілізації.
У власне індо-європейській Традиції дане Біле Царство вважається таким, що існувало на північній священній горі, яку давні іранці, зокрема, називали Альбурз (Alborj, "Біла гора"), іменем якої пізніші аланські племена назвали на спогад кавказьку вершину — Ельбрус (перс. „Айті борес”, вірм. „Аль-беріс”, араб. „Абу-ль-Джібаль”, катайк. „Тав-Бон”, чечен. „Іртав”, лезгін. „Зех-Венде”, груз. „Ялбузі”, нарт. „Уарп-Тау”, балкар. „Ашхи махуа” — „добра двоголова (гора)” > адиг. „Ошхамахо”). Тільки тут можна було зібрати справжню хаому, яку називали "біла". Коли ж предки іранців залишили місця первинного поселення (у ведичних аріїв земля-локапала Соми, аналога Хаоми, — Північний Схід), то втратили цю можливість і змушені були замінити священний напій "жовтою" хаомою, яку теж з часом втратили. Тобто, як вважає Р. Генон, мова йде про послідовні фази т.зв. "духовного затемнення", втрати основ Єдиної Премордіальної Традиції, котрі відбуваються поступово з протіканням різних епох ("еонів", "кальп") циклічного розвитку людства[lxxxix].
Таким чином, уявлення про "білу" північну "світову гору" чітко співвідноситься з реконструйованим з часу розпаду індоіранської єдності міфом про сому/хаому, що росте високо в горах, і який викрадає птаха Ш’єна/Саєна (Єптаха з вершин"; Гаруда у "Махабхараті") і приносить у земний світ (у більш пізній власне іранській версії, птах Сенмурв, що мешкає на гілках Світового Дерева Життя, струшує своїми крилами на землю насіння всіх рослин). Птах тут не тільки символ посередника між світами, а це, насправді, апофеоз шамана як такого.
В зороастрійській "Бундахішні", окрім того, розповідається, що коли кожні три роки багаточисельні не-іранці збираються на горі Альбурз, щоб завдати шкоди іранцям, язат Бурз надсилає чарівного птаха Чінамрош, який мешкає "неподалік від гнізда Семурга" і підбирає падаюче насіння з чарівного Дерева, і він всіх не-іранців "скльовує, як зерна"[xc]. Тобто тут явний натяк на намагання очищення основ Єдиної Відпочаткової Традиції від перекручень і чужих їй "зерен" та "шкаралущ".
Гіпотетично, що саме в часі побутування біля Південного Уралу в районі ріки Білої праарійці зберігали переказ про "Заповітне Царство" на Північних (Білих) горах зі священним напоєм (сома, хаома, амброзія), а потім принесли розповіді про нього на Близький та Середній Схід. Надалі вони зазнали трансформації, певних квазі-історичних інтерпретацій–“прив’язок” і, зрештою, поверталися у різних варіантах до індо-європейців, в тому числі — у якості передань про легендарні Шамбхалу, Біловоддя, Гіперборею, Агартху, Олімп та царство пресвітера Іоанна.
Завантажити реферат