Сторінка
4

Палеоєвразійський аспект

Згідно з гімнами "Рігведи" бог Брахманаспаті розколов гору Валу (тобто вищезгадана гряда Увалів; назва ця явно слов’янська народна етимологізація індо-арійського ороніму) і з неї потік мед, до якого припали всі "ті, хто бачить сонце", а пізніше до цього джерела прибули якісь стародавні істоти, які зачерпували від нього знання, а для звичайних людей до них не було доступу. Істоти ці занурилися в глибини гори і досягли священного вогню, котрий був "споріднений з ними".

З вершини гори Меру, начебто, видно “Молочне море” (тобто Льодовитий океан), де розташований Білий острів – “Шветадвіпа”, де живуть доброчесні та блаженні мужі, стада антилоп (північних оленів?) та апсари — “блискучі водяниці, народжені райдугою” (метафора північного сяйва). Про подорож туди в “Махабхараті” розповідає сам птах Гаруда[xx]. Ряд вчених (Е. Лазарев, С. Жарнікова та ін.) не без підстав вважає Білим островом саме Кольський півострів[xxi].

Саме тут, на думку З.П. Соколової, угро-фінни збагатили світогляд аріїв уявленнями про шановану в районі Білогір’я (в т.зв. “Троїцьких юртах”) «золоту бабу» (Сорні-пупі; простоволосої жінки з дитиною на руках, сидяча на скелі), що палеоєвразійського походження. В Бьярмії (Пермі) її зображували оголеною з дорогоцінним намистом та срібною чашею на колінах. Скандінавські саги називають її Іомалою, а дослідники вважають, що це Іома – надприродня істота міфології пермяків та комі-зирян або Калтись-сан-торум вогулів (мансі) та Кілдісін удмуртів. Її сьомим сином від небесного бога Нумі Торума є Мір сусне хум – «За світом спостерігаючий чоловік» (він же – Альвалі, Сорні-он — «Золотий Богатирь», Імі-хіти — «Бабусин внук», Торум-пах — «Син Торума (неба)», Кон-ікі — «Господар-старець», «Багато подорожуючий», Лунт-отир — «Гусак-богатир», Орт-ікі — «Князь-старець», Лусн — «Вершник», Еква пирись — «Жінки синочок» та ін.), уособлюючий сонце, їздовою птахою якого є сонячний Карс (пор. з арійською Гарудою). У обських угрів він — дух фратрії Мось («Гусак, Лебідь») з центром у Білогір’ї[xxii]. Цікаво, що у греків гуска була тотемним птахом богині Афіни, яка називалася ще Ефія (“Гуска”)[xxiii], а у тюрків словом "Кас" — "Гуска" позначається буддиська свастика.

Мір сусне хум прейшов до праіндоіранців* власне як Мітра (інші індоєвропейські народи не знають цього бога, або ж, принаймні, даного архаїчного теоніму), котрий став уособлювати сонце (вірніше, він уклав «договір» з богом Сонця і спільно з ним їздить на колісниці), має стосунок до Ардві Сури Анахіти (прообразом якої і є «Золота баба»), води, коней, небесної їзди. При цьому в індоіранському пантеоні Мітра виявляє свою «зайвість» в ньому (існують власне індоіранські боги всіх цих функцій). «Він — не сонце, не Місяць, не зорі, але своїми «тисячею вух і десятьма тисячами очей» він слідкує за всім у світі. Мітра все чує, все бачить, він всевідаючий і непідвладний обманові (пор. з укр. «Дідо-всевідо» і кельт. Діт-родоначальник касти «всезнаючих»-друїдів, — О.Г.). У моральному стосункові завдяки природній трансформації він зробився божеством істини та вірності, котрого закликають під час клятви і котрий зкріплює договір і карає тих, хто знехтував своїм словом»[xxiv]. Епітети Мітри – «наповнений власного світла», «сяючий», «блискучий», а у Мір сусне хума – «сонце, що сходить, золотокосий батько», «золотий богатир», «син золотого світла» (епітет Калтись – «ранкова зоря»)[xxv].

Безпосередньо аналогом грецькому Аполлонові важається індоарійський бог Рудра[xxvi] :

Вище нами зазначалося, що бог Рудра, син Ушас, обурився інцестом Праджапаті та Ушас, але той пообіцяв віддати Рудрі владу над звіриним світом і, як на нас, це мало узаконитися у вигляді шлюбу Рудри з дочкою Праджапаті – володаркою лісу і звірів Артхамадхі (аналог Артеміди). Аналогічно Телепінус за порятунок сонця з полону бога океану Аруни отримує за дружину дочку володаря водної стихії.

В брахманізмі Рудра вже став вважатися функцією Шіви (" . Число 7 . sheva давньо-єврейською . дуже близьке до імені індуїстського бога Шіва!"[xxvii]).

Останній субстратного походження, і деякі дослідники прийшли до висновку, що триликий оленячорогий Шіва[xxviii] (індоєвропейці-хетти витлумачили його ім’я як siunas-mis “Бог мій”, а сусідні їм хуррити переклали вже як Іррупі – “володар мій”), сидячий у позі йога, був привнесений в Індостан мігрантами-«негроїдами» з Сомалі або Зімбабве (в Єгипті він став відомий як ітіфаллічний бог Мін, пов’язаний з “духом зерна”)[xxix]. А. Фабр д’Оліве називає їх "сюдеанцями" (від sud – "південь") і зауважує, що вони в той час, як закутані в шкіру представники білої раси ("гіпербореї") мешкали в лісах Арктиди, заселили всю Африку, володіли Аравією, заснували колонії на всьому побережжі Азії, де створили величезні культурні центри[xxx].

Нащадки цієї "негроїдної" раси — кхонди, гонди, ораони, янаді, пенья, курумба та багато інших — відрізняються від решти мешканців Індостану низьким зростом, дуже темною шкірою, кучерявим волоссям, широкими носами, великими очима з чорною райдужною оболонкою та повними губами і великими зубами (т.зв. «індостанські австралоїди»)[xxxi]. Зокрема, лінія круглих хатин африканського типу пересікає землі Центральної Індії із заходу на схід, де закінчується на Андаманських островах Бенгальської затоки, населеної пігмеями.

Проте саме цей расовий тип австралоїдів, диференціювавшись на Близькому Сході, десь 35-30 тис. років, тому населяв всю територію Південної та Південно-Східної Азії та сухопутним мостом заселив Австралію, десь 10 тис. років тому досягли тихоокеанських районів Далекого Сходу і навіть проникли в Новий Світ. Власне австралоїди винаходять керамічний посуд, бумеранг, духову рушницю, відомий тепер індійський танець катакхалі[xxxii]. Вони виготовляли тонкі пластинки (довжиною від 1 до 3 см) з призматичних нуклеусів за допомогою віджимної техніки. Ці пластинки переоформляли у різні знаряддя геометричних форм (півмісяці, трикутники, трапеції) і використовували у якості вкладишів у складених знаряддях. Останні виготовляли винятково з крем’янистих порід (крем’янистий сланець, халцедон, агат), з кварцю і лідіту. Ареал їх поширення охоплює власне Східну та Північну Африку (вони з’являються щонайперше 40 тис. років тому в Кіренаїці) та Індостані, але в Австралії, заселеній мезолітичною людиною, вони не були відомі[xxxiii]. Цікаво, що і на Індостані, і в Австралії шанують божество-дарителя води зі схожими іменами — Варуна і ВарРуна.