Сторінка
3
Один столичний журналіст написав про Грепиняка нарис. Попри надмірне захоплення карпатською екзотикою, попри красивості, розраховані на те, щоб здивувати читача, автор упіймав один з вирішальних моментів у творчій долі різьбяра. А саме – те, що деякий час Микола сумнівався у своїх здібностях, що в юності його вироби не відрізнялися від тих, що їх виготовляли десятки інших різьбярів, не підносились над середнім рівнем, губилися, як кажуть, в загальному потоці. Грепиняк мало не відступився від родинної професії, від вже опанованого, набутого, хоч різці і пензлі продовжували берегти, як святиню… Юнак заспокоював себе тим, що на світі є тисячі інших почесних, цікавих і потрібних професій. [42.117]
Тут іде мова про намагання навчатися на бухгалтера, бо в колгоспі не вистачало кадрів. До бухгалтерської школи дорога проходила через Коломию. Зупинившись в Коломиї Микола Іванович вирішив завітати до Коломийського музею народного мистецтва. Раніше говорив, що завжди встигне. Але тільки но зайшов до музею, то відразу захопився музейними творами, одні твори доповнювали інші, давнина плавно переходила до сучасності. Дістав олівець і блокнот. Почав перемальовувати вподобані орнаменти.
Зокрема в каталозі згадується, що : «У 1956 році різьбяр у перше приїжджає до Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини, де знайомиться з кращими зразками народної різьби. Він наполегливо вивчає традиційну гуцульську орнаментику. Для перших виробів майстра характерне поєднання традиційних мотивів гуцульської орнаментики: «кривульки», «зубчики», «кучерів», «парканця» та інших з нескладними сюжетними композиціями, виконаними в техніці «сухої» різьби та інкрустації». [25.3-4]
Після відвідання музею відбувається становлення Миколи Грепиняка, як митця, художника. Тут він познайомився з науковим працівником музею Іриною Марківною Матясяк, завдяки якій Микола Іванович повернувся до мистецтва, тобто не поїхав вчитися бухгалтерії. Отже, ніяким бухгалтером Грепиняк не став, вернувся до дому. І відразу полегшало на душі. Його дорога – та, якою йшли діди і батько. [42.118]
Із цього 1956 року починається творча праця різьбяра, приходять замовлення робіт для Коломийського музею. Крім того майстер познайомився із художником Мар’яном Іллічем Гловою, який забезпечував його книгами, яких в той час було мало, і подружився з ним на багато років.
Вивчаючи все глибше біографію Миколи Грепиняка дізнаємося, що був такий період життя коли майстер на деякий час залишив творчу працю і поїхав на будівельні роботи. Це висвітлено в наступній цитаті: «На самоосвіту ішов увесь мій вільний час – свята, вихідні, а в будні займався мосяжництвом, виготовляв з латуні та срібла персні, когутки, брошки, чепраги, а також виконував на замовлення вироби із дерева – рахви, рамочки, дзигарнічки, ручки, лінійки, які закуповували у мене місцеві комерсанти Федір Ільків та Дмитро Грималюк (Попик). Однак в ті часи попиту великого на художні вироби не було і я вирішив на деякий час залишити своє мистецтво та завербуватись на дуже рекламовані і хвалені радянські новобудови. Спочатку опинився в Одесі на будівництві якогось великого шляху, куди нас припровадили вербувальники з Станіслава. Умови побуту і праці там були жахливі і наша група запротестувала, вимагаючи повернення документів. Документів нам не повертали, бо треба було розрахуватись зі Станіславським оргнабором, де нам видали гроші на дорогу («підйомні»), а з тих коштів мало в кого що залишилося. Тоді наш провідник домовився з Одеським оргнабором, де за нас розрахувалися і завербували нас на новобудови в Донбас. Там нас поселили у новозбудовані гуртожитки в селищі Рудченково, звідки ми доїжджали на будівництво міста ім. Абакумова. Тут я зустрів весну 1957 року. Деякий час був у бригаді землекопів, а відтак перебрався у бригаду будівельників-теслярів, де мені приємно було мати справу з деревом і , головне, заробітки були кращі. Вже деякі обнови придбав і почав заощаджувати гроші. З компаніями не спілкувався – не любив горілчаних та картярських розваг. У вихідні дні їхав трамваєм в місто Сталіно (Донецьк), де було чим захоплюватись. Мене цікавили книгарні, музеї, виставки та архітектура міста з скульптурними та горельєфними зображеннями. Особливо подобався мені краєзнавчий музей. У вільний від роботи час малював донецькі краєвиди з шахтними териконами, які мені нагадували рідні Карпати. Читав книжки, а коли з’являлася Муза, складав вірші, яких, на жаль, мало збереглося.» [3.3]
Як показує цей матеріал навіть під час будівельних робіт Микола Іванович знаходив час для культурного відпочинку. Після відвідин музеїв, виставок відчувалася туга за рідним селом Брустури. Під час перебування на будівництві до майстра приходять листи від рідних, в яких написано було, що до них в Брустури приїжджали з Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини, питали про нього і дуже дивувалися, що він залишив різьблення. Потім прийшов наступний лист, але вже від Матясяк Ірини, над яким митець задумався і вирішив повернутися до творчості. [3.3]
Попередньо було згадано про виготовлення срібних перснів , чепраг, тобто майстер, який в більшості займався деревом, почав працювати мосяжником. Цієї справи його навчив майстер-мосяжник Іван Гаврилович Дручків. Він показав як в металі вибивати та інкрустувати орнаменти.
Наше дослідження показує М. Грепиняка як цікаву особистість, яка не зосереджується тільки на різьбленні, але і хоче знати секрети інших ремесл.
Проте, все ж таки найближчою молодому майстрові була різьба. І поступово виконуючи все більше різних виробів з геометричною традиційною гуцульською орнаментикою, тематичними зображеннями, руки майстра ставали вправними, відчувалося індивідуальність у роботах. М. Грепиняк самоук, але часто навідувався до старших і досвідчених майстрів, зокрема, до Василя Гасюка, Петра Ткачука, Василя Тонюка та багатьох інших, де можна побачити велику різноманітність орнаментів, технік різьблення. Він пересвідчувався, що по орнаментальних творах, можна впізнати руку кожного доброго майстра, Микола Грепиняк прагнув досягти такої майстерності.
Завантажити реферат