Сторінка
10
Людина в нього є посередником між двома світами. Антропоцентризм Кирила Туровського чітко проявляється у трактуванні людини, як “вінця творіння”, заради якого існує все, створене Богом. Людина, на його думку, має спрямовувати всі свої помисли до Бога, відмовляючись від повсякденних турбот, справ і фізичних насолод. Він вважав ідеалом поведінки людей чернецтво, аскетичний спосіб життя, в якому полягає шлях духовного спасіння людини, спосіб осмислення її існування [32. с.146].
Самоцінність людської особистості, як мислячої та духовно багатої, проголосив у своєму “Слові” ( “Молінні” ) Данило Заточеник. Центром всіх його роздумів є людина сама по собі, поза належністю до будь-якого стану, світська, освітчена людина, що не має майна й певного соціального статусу. Головним багатством такої людини є її духовність та розум.
Для Данила Заточеника найвищу моральну доброчинність уособлює князь, мудрість якого порівнюється з красою і є опорою серця. Водночас мислитель всіляко підкреслює позитивне значення розуму, абсолютизує його, ставить вище матеріальних благ. Це він пояснює тим, що розум не кожному дається і не кожен може його навчитися: “Що в міх утлий лити, що глупого вчити, бо собакам і свиням без потреби злато й срібло, а глупому слова молитовні. Мерця не розсмішити, глупака не навчити. Як зжере синиця орла, як камінь водою попливе і як свиня на білку гавкатиме, тоді ж і глупий розуму навчиться” [36. с.53].
Основою ж людського буття є не розум, а серце, як істинне “я”, як самість людини. Опорою серця є мудрість та краса. Мудрець, за словами Данила Заточеника, – це не той, хто лише має знання про істинний сенс життя, а той, хто, володіючи цим знанням, засвоїв його, як внутрішній стимул до відповідної діяльності. Мудрість передбачає не лише знання істини, а й втілення його практикою власного життя [19. с.145].
Данило Заточеник розглядав добро і зло не з точки зору метафізики, а з позицій життєвої практики. Він виразно стверджував пріоритет духовного над матеріальним, розуму над фізичною силою. В духовному, в розумі він вбачав вищу ознаку гідності людини: “Я, пане, хоч одежею вбогий, та розумом багатий, юний вік маю, та розум старий в мене .” [36 с.55].
Творчість Данила Заточеника розглядається сьогодні дослідниками, як своєрідна вершина філософської думки Київської Русі.
Вже згадуваний збірник афоризмів та повчань “Бджола” є своєрідним виявом компіляції, де упорядники підбирають цитати з творів різних авторів, що не суперечать їхнім уподобанням, життєвим цінностям та орієнтирам. “Бджола“ пов’язана з аналізом питань етики та моралі, в центрі її уваги стоїть людина з своїм внутрішнім духовним світом. Людина, згідно думок, викладених в альманасі, може бути лише або лукавою і злою, або доброчинною і праведною. Моральні якості залежать від “єства” її природи, що однак не означає приреченість злої людини на життєве лукавство. Така людина може виховати в себе потребу до добра, здійснюючи його згідно істинного розуміння. Натомість людина за природою своєю добра, може стати знаряддям лукавства, особливо, якщо не вирішить питання: “Що є добро, а що є зло .” [35. с.164].
“Бджола” закликає до здійснення доброчесних вчинків, оскільки саме вони є засобом досягнення людиною рівності з Богом. Хто не творить добра, той помирає не лише тілом, але й душею. Доброчинність прикрашає життя кожної людини, але лише тоді, коли вона здійснюється свідомо [78. с.215].
На думку упорядників “Бджоли”, про розум свідчить передусім поведінка людини. Розумна людина має певні знання, досвід, здатна передбачити результат визначених дій. Осягнення найкращих духовних рис можливе лише через розуміння філософії, яка сприяє виробленню самостійного бачення і свідомого відношення до життя. Для “Бджоли” є характерним критерій вдосконалення цілеспрямованої людської діяльності. Для неї головним є життєвий, практичний досвід, що надає знанню, одержаному шляхом простого навчання, етичний зміст, підносить його до ступеня дієвої благотворної мудрості [33. с.166].
Аналогічні аспекти знання і незнання висвітлювалися в “Діоптрі”, схожій за стилем на “Бджолу”, і автором якої є візантійський письменник Філіпп Пустельник. “Діоптра” була добре відома багатьом давньоруським книжникам. Духовність, згідно неї, проявляється в “багато ученні”, що є добром, якщо застосовується для напучення інших та надання допомоги знедоленим. Разом з тим воно може породити зло, якщо стає предметом марнославства чи засобом для досягнення корисливих цілей. Такої же моральної оцінки зазнає “не навчання”. Воно є добром, якщо не перешкоджає покірності знаючим і породжує зло, якщо штовхає на шлях непокори наставникам чи керівникам. [96. с.207].
Для автора “Діоптри” ( “Дзеркала” ) власне людиною є душа, що містить в собі те, що ми розуміємо під поняттям “я”. Тіло ж є необхідною передумовою земного існування душі.
Згідно тверджень В.В.Огородника та І.В.Огородника, твори давньоруських книжників є основою формування елементів духовної культури Русі. Вони сприяли пізнанню світу через духовне його розуміння, формуванню потягів до духовних, а не матеріальних благ, активної життєвої позиції, боротьби за соціальну справедливість [70. с.68-69].
На нашу думку, можна сміливо твердити про створення давньоруськими книжниками самобутньої концепції духовності, як основної цінності людини, як результату своєрідного симбіозу кращих досягнень античних, християнських філософів та слов’янського міфологічного світогляду.
Саме християнство, на думку ряду сучасних українських філософів, стало головним чинником формування самосвідомості окремого індивіда. За словами С.М.Возняка, християнський принцип гріховності, що червоною ниткою проходить через більшість творів руських філософів, “диктував: у зіпсованому світі винні всі люди і кожен зокрема, винна гріховність кожної людини. Цим самим християнство змістило центр ваги людини із зовнішніх відносин на відносини самої з собою, на власне “Я”, на осмислення себе в системі людських стосунків, свого місця в світі, своєї відповідальності перед Богом і людьми” [14. с.104].
Для мислителів Київської Русі є притаманним зосередження не на проявах національної та конфесійної приналежності, а на духовному, людському в людині, зосередженні уваги на людських потребах, що безперечно було принесене християнством. Необхідність набуття людством духовних цінностей також знайшла свій прояв у творах Ілларіона, Феодосія Печерського, Луки Жидяти, Никифора, Клима Смолятича та ін. Всі вони наголошували, що самооновлення духовності пов’язане зі словом, мовою, розумом та практичними вчинками. Кожна людина повинна відноситися з глибинною повагою до всього, що її оточує. Необхідно прислухатися до себе, до внутрішнього, але не можна замикатися лише на цьому. З іншого боку, людина не може прагнути лише зовнішнього, необхідно поєднувати “зовнішнє” та “внутрішнє” у гармонії, за мірою їх співвідношення. Міру співвідношення людини та оточуючого її довкілля утримує християнська віра. Вона є основою органічного зростання духовного в людині, яка тоді не підкоряється важкій долі, або її “переломним” моментам. За словами С.А.Снігура, давньоруські мислителі чітко усвідомлювали, що “духовність не народжується в людині сама по собі, вона вимагає мужності, тому що першою вимогою є усвідомлення власної обмеженості в світі, відчуття постійної боротьби в нас самих” [83. с.232].
Завантажити реферат