Сторінка
8
Розділ 2. Концепція „внутрішньої людини” у світоглядних орієнтаціях києво-руських мислителів.
2.1. Духовність як основна цінність людини.
Традиційний розвиток української філософської думки розпочав своє формування під впливом православно-християнського світогляду. Через це при розгляді онтологічних та гносеологічних проблем у працях вітчизняних мислителів переважав ціннісно-духовний аспект. Він знайшов своє яскраве вираження у поглядах давньоруських книжників.
Християнська релігія є в самій своїй основі духовною, оскільки її ідейно-емоційний центр становить любов – найвищий злет людського духу. Духовне для віруючих людей, та й не тільки, - це те, що дає кожній людині змогу протистояти біологічному та соціальному, дозволяє керуватися своїми принципами. Християнська любов є найвищим злетом духовності тому, що в ній людина цілком підноситься над трагізмом свого існування, радісно підпорядковуючи, “ сковуючи дух сили найвищій цінності – життю в усіх його проявах для блага людини”[62. ,с.68].
Вже перші давньоруські книжники в своїх коментарях до перекладної літератури вважали, що справжній християнин досягає в любові, щастя душевної гармонії. Для нього віра – любов – джерело блаженства єднання з Вищим світом, в якому панують абсолютні Істина, Добро і Краса. В такому стані дух людини підноситься над усім об’єктивним, але сам він сприймає свій стан, як об’єктивне вторгнення в своє “Я”. Це дає змогу людині обирати совістю добро в умовах соціального тиску та пануванні інстинктів.
Істинні християни, на думку перших давньоруських мислителів, не шукають виправдання своїм гріхам, що завжди є поступкою інстинктам (спокусі) та тиску ззовні: “На все воля Божа”. Саме воля є в людині, оскільки Бог наділив її свободою вибору добра чи зла. Цим християнство піднесло людину до рівня Царства Духу, яке людина спроможна обрати й вистраждати в собі. Свобода морального вибору совістю – найістотніша сутність людини. Знаходячи в собі совість, людина підноситься до щастя бути в істинній собі [62. с.57-58].
Власне у творах вітчизняних мислителів філософія розумілася, як пізнання речей божественних та людських і як уподібнення Богу. “Філософом та книжником” називали в Київській Русі всіх, хто присвятив своє життя служінню істині та добру [35. с.109].
Християнство, на думку окремих дослідників, було насильно насаджене народним масам Київської Русі князями та їх дружинами. Вирішальною подією, що зумовила масове звернення до християнства, була татаро-монгольська навала. Так, з середини ХІІІ ст. люди почали знаходити душевну підтримку, розраду, надію в християнських ідеях про страждання, як благо для людини, що сприяє очищенню й врятуванню душі для вічного блаженства в потойбічному житті.
Однак з такими думками важко погодитися, оскільки християнство тривалий час поширювалося в Київській Русі на добровільних засадах і, навіть, переслідувалося язичниками. Зрештою, ідея страждання, як блага, була поширена монахами - ісихастами ще в кінці Х ст., а перший самобутній вітчизняний філософ Ілларіон вказував у своєму творі “Слово про закон і благодать” на необхідність пошуку граду Божого, граду прийдешнього в жаданні всезагального порятунку і всезагального блага.
Саме Ілларіон першим з мислителів Русі, хоч і опосередковано, звертає увагу на духовність, як головну цінність людини. Він прославляє князя Володимира Святославовича саме за поширення духовності серед людей. При цьому в Ілларіона пропагується історіософська концепція, де за критерій прогресу людства ставиться зростання чисельності населення “граду Божого” через сповідування духовного життя [70. с. 37].
Сучасником Іларіона був і Новгородський єпископ Лука Жидята (рік народження невідомий – 1069 р. с. ). Він виступив з ідеєю суспільного примирення і милості і вважав, що праведним у людських стосунках має виступити принцип любові. Лука закликає: “Терпіть брат братові, і не повертайте зла за зло, один одного похваліть і Бог вас похвалить . Не осуджуй брата свого думкою, пам’ятай про свої гріхи і хай тебе Бог не осудить” [23. с.61].
Феодосій Печерський ( біля 1008 – 1074 р. ) є автором одинадцяти творів, які збереглися до наших днів. Він виступив ідеологом православ’я, проповідував основи християнської моралі, боровся за її чистоту. Феодосій засуджував забобони, поганські пережитки, надмірні розваги і закликав до пошуку духовної втіхи [23. с.64].
Значним впливом серед давньоруських мислителів користувалися ідеї, викладені в “Ізборнику Святослава”. Ця праця є компіляцією творів візантійських авторів Івана Златоустого, Григорія Богослова, Григорія Ниського, Іоана Дамаскіна, Орігена та ін. В ній аналізується співвідношення знання та віри, духовного та матеріального. Проблема людини в “Ізборнику Святослава” розв’язується на основі її бачення в Біблії, а також Отцями церкви. Людина розглядається, як розумна істота, чим відрізняється від тварин та рослин, володіє душевною, чуттєвою та словесною (абстрактною) силами. Людина схожа на Бога, є храмом, в якому присутній Бог, що зумовлює її високе становище. Звідси випливає розуміння високої мети буття людини – служіння Богу, завдяки чому людина повертає борг Богу. Людина є посередником між Богом та світом. Вона повинна протягом всього свого життя, яке дароване Богом, наслідувати Творця, чим досягати мислимих благ цього та майбутнього світу. Шлях життя за “Ізборником Святослава” - це шлях закону, що вимагає любити Бога і ближнього, як самого себе, молитися за тих, хто завдає тобі зло, любити ворогів своїх, сторонитися плотських та світських гріхів, бути милостивим, шанувати святих, дотримуватися Господніх заповідей, не гніватися, не заздрити, не гордитися, не лаятися, не бути користолюбним [70. с.48].
Шлях духовного спасіння людини, за “Ізборником Святослава”, потребує узгодження дії з волею людини, її соціальним оточенням, самоконтролем і самоспостереженням, внутрішнім самовдосконаленням [24, с.67].
На думку сучасних українських дослідників В.В.Огородника, В.С.Горського, С.М.Возняка та ін., питання “Що є людина?” вперше сформулював серед давньоруських філософів Володимир Мономах ( 1053 – 1125 ) у творі ”Повчання дітям”. Цей видатний державний та політичний діяч, письменник, мислитель цікавився проблемами світобудови, державної влади і, головне, сутності людини, її моральності та духовної сутності [ 13. с.48].
В своєму “Повчанні .” В.Мономах закликає своїх нащадків до справедливості. Він категорично відкидає думку про необхідність смертної кари, оскільки кожна людина має право на той термін життя, який дарував їй Бог [35. с.123]. Разом з тим Мономах вважає, що Бог не вимагає від людей затворництва, строгого посту та чернецтва, а потрібне лише дотримання трьох добрих справ – покаяння, сліз та милостині. Основою життя людини він вважав працю, як фізичну, так і розумову [89. с.28].
На перше місце в характеристиці людини Мономах ставить грішність та смертність, прагнення за скоєне зло відповідати злом. Засіб до подолання гріховності він вбачав у “добрих ділах”, насамперед у милостині, турботі про вбогих, сиріт, вдовиць та калік [13. с.49].
Завантажити реферат