Сторінка
1
Проблема мови та витлумачення текстів (зокрема, сакральних) у середньовічній арабській філософії стає предметом зацікавлення багатьох науковців, які розглядають означену сферу в контексті герменевтики. Вагомий внесок у класичну арабську теорію інтерпретації, пов’язану із філологією та релігійним правом, належить андалузькому філософу ібн Рушду (1126 – 1198 рр.). Філософська думка видатного представника арабського перипатетизму (фальсафа) Абу ль-Валіда Мухаммада ібн Рушда (1126 – 1198 рр.), окремі аспекти якої складають предмет означеної статті, відома у Європі майже вісім століть. Вже у період з 1217 по 1256 рік толедські перекладачі Мішель Скот і Герман Германський опрацювали чотири коментарі мислителя до праць Арістотеля. У тринадцятому столітті Вільям Оверньє називає Аверроеса – під таким ім’ям Європа знала ібн Рушда – «найблагороднішим філософом» (philosophus nobilissimus). «Коментатором» називав ібн Рушда Тома Аквінський; ім’я Аверроеса згадується й у антифілософській праці Жіля Римського «Помилки філософів» (ХІІІ століття). Нова хвиля перекладів з’являється у ХVI столітті[1].
Саме ібн Рушд був тим мислителем ісламського світу, праць якого на латинську мову було перекладено найбільше (безпосередньо з арабської чи за посередництвом єврейської). Аверроїзм – вчення послідовників ібн Рушда – було однією із головних філософських течій зрілого європейського середньовіччя, представники якої сповідували т.зв. «теорію подвійного розуму». Наукові спроби вивчення філософської спадщини ібн Рушда (як і «академічні» переклади на сучасні європейські мови) припадають на другу половину ХІХ століття (пов’язані, наприклад, із виходом у світ праці «Аверроес та аверроїзм» французького мислителя Ернста Ренана)[2].
Серед об’ємної філософської спадщини ібн Рушда (збереженої як в оригінальних арабських текстах, так і єврейських та латинських перекладах), чільне місце посідає праця із назвою «Пояснювальне твердження про зв’язок, який існує між релігійним законом і мудрістю»[3]. Вважається, що вона є однією із найважливіших пам’яток світової філософської думки, у який на ґрунтовному рівні здійснено спробу подолання суперечностей між віроповчальними принципами монотеїстичної релігії – з одного боку, та елліноцентричної філософської традиції – з іншого боку[4].
Особливу роль у цьому контексті відіграє теорія інтерпретації, запропонована ібн Рушдом, тобто максимально загальне смислове поле, дискурс якого імпліцитно включений як у філософію, так і у релігію. Враховуючи той факт, що сам ібн Рушд був не лише представником фальсафи, а й видатним юристом (знавцем фікгу[5] – ісламського релігійного права), погляди мислителя на витлумачення сакральних текстів варто досліджувати й у контексті цієї традиції. Тому в межах цього невеликого нарису ми спробуємо здійснити категоріальний аналіз вихідних понять запропонованої ібн Рушдом теорії інтерпретації та описати її загальні принципи, в окремих аспектах порівнюючи із герменевтичними принципами релігійного права (фікг) та раціоналізованого богослов’я (каляму). Реконструкція витоків теорії інтерпретації у філософії ібн Рушда та її змісту дозволить, з одного боку, глибше зрозуміти сутність його вчення про гармонію філософії та релігійного закону, а, з іншого, відзначити парадигмальні можливості правової теорії витлумачення, актуальної у ісламській доктринальній та філософській думці до наших часів.
Попри доволі широкий смисл поняття «герменевтика» у європейській філософській думці, багато сучасних дослідників схильні позначати класичні для арабської філософії принципи смислоутворення і теорію їх витлумачення саме цим терміном. Ернст Вольф-Газо, наприклад, порівнює вчення ібн Рушда з поглядами В. Дільтея та інших мислителів німецької герменевтичної традиції[6]. Джордж Граціа вважає розроблену ібн Рушдом теорію інтерпретації «внеском у герменевтику сакральних текстів»[7]. Аміна Вадуд називає «герменевтикою» класичну традицію витлумачення й розуміння Корану[8]. Ярослав Стеткевич розглядає арабську теорію витлумачення саме як «герменевтику», досліджуючи її тезаурус[9]. Нарешті, до поняття «герменевтика» вдаються й сучасні арабські автори. Наприклад, єгипетський мислитель Махмуд Ісмаїл у праці «Критичне прочитання сучасної арабської думки. Уроки історичної герменевтики» вживає цей термін у значенні «пояснення», «витлумачення» (тафсір)[10].
Зростання інтересу до кола проблем, позначених сучасними дослідниками як «герменевтичні», є новим етапом у європейському вивченні філософської та релігійно-правової думки ісламського світу. Неофеноменолог Жак Ваарденбург, формулюючи проблему оцінки мусульманської теорії інтерпретації як герменевтики, ставить під сумнів існування «експліцитного» та «універсального» ісламського вчення про інтерпретацію[11]. На його думку, елітарний характер ісламського витлумачення сакральних текстів (обґрунтований авторитетом), призводить до того, що «зовнішні сили, релігійні або політичні, нав’язують особливі витлумачення тексту»[12]. Натомість мета герменевтики – «переконувати в тому, що інтерпретація тексту відкрита для обговорення»[13]. Але завдання наукового дослідження ісламу Ваарденбург виводить із феноменологічного (а парадигмально й герменевтичного) принципу: «Не намагаючись дізнатись, чому мусульмани розуміють речі саме так, а не інакше, ми не зможемо усвідомити цінності й норми, за якими вони жили й живуть нині»[14]. Одним із найефективніших засобів для вирішення такого завдання є логіко-смислова теорія арабської філософії та культури, зорієнтована на реконструкцію автохтонних процедур генези смислу[15]. Саме ці теоретичні принципи й покладено в основу нашої статті.
Завантажити реферат