Сторінка
1
Як уже наголошувалося, світогляд, а отже й філософія як його теоретична серцевина, завжди звертаються до проблеми "людина — світ". Однак від світу, від природи людина суттєво відрізняється, й передусім тим, що їй притаманна свідомість. Ця властивість обумовлена її активним, діяльно перетворюючим ставленням до світу і, у свою чергу, є передумовою такого ставлення.
Свідомість — це не просто властивість матерії, а щось відносно протилежне їй. Сутність свідомості — її ідеальне відображення матеріального світу в мозку людини. Завдяки свідомості світ починає існувати "для себе". Активність свідомості, яка реалізується в практичній діяльності людини, стає дедалі важливішим фактором саморозвитку матерії, і його вплив не знає принципових меж.
Матерія і свідомість — об'єктивне і суб'єктивне — це най-ширша єдність протилежностей, якою коли-небудь оперувала філософія.
У процесі розвитку філософії, відокремлення від неї конкретно-наукового знання, визначення нею свого предмета питання про відношення свідомості й матерії оформилось як основне. Його зміст чітко визначив свого часу Ф. Енгельс у праці "Люд-віг Фейербах і кінець класичної німецької філософії": "Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення до буття ."
Сьогодні деякі філософи, особливо ідеалісти, все більше ставлять під сумнів це визначення. Вони по-різному формулюють основне питання філософії, проте здається, що вони поступаються сформульованому Енгельсом.
Основним питанням філософії має бути саме людина в її ставленні до природи й до інших людей, тобто відношення "суб'єкт — об'єкт". Вирішення цього питання й визначає тип та характер світогляду, ставлення до природної і соціальної дійсності, життєві орієнтації. Воно пронизує постановку і розв'язання всіх світоглядних питань — про сутність руху, простору й часу, про причинність, співвідношення необхідності й свободи тощо.
У межах свого основного питання філософія виокремлює дві взаємопов'язані між собою сторони.
Перша сторона: що саме — матерія чи свідомість, дух є первинним, має самобуття, і що є вторинним, залежним у своєму бутті? Цю сторону називають онтологічною.
Друга сторона: чи може людина пізнавати світ, зокрема його сутність, чи існують якісь нездоланні перешкоди на цьому шляху? Цю проблему називають гносеологічною.
Залежно від того, що ж саме визнають первинним, виокремлюють два філософські напрями — матеріалізм та ідеалізм.
Ті, хто за первинне вважав природу, приєднались до різних шкіл матеріалізму, який у своєму розвитку пройшов три основні історичні форми, обумовлені як соціальними, так і гносеологічними причинами:
• наївний матеріалізм стародавнього світу (рабовласницький лад), нерідко пов'язуваний з такою ж наївною (стихійною) діалектикою;
• метафізичний матеріалізм філософії Нового часу (переважно XVII-XVIII ст.);
• діалектичний матеріалізм (ХІХ-ХХ ст.), в якому матеріалізм і діалектика органічно поєднані.
Ті, хто стверджував, що дух існував до природи і в остаточному підсумку визнавав створення світу, становили ідеалістичний напрям.
Ідеалізм має дві основні форми: об'єктивний і суб'єктивний.
Об'єктивний ідеалізм — це вчення про первинність якогось позалюдського духовного начала (думка, воля, "світовий розум", "абсолютна ідея"), яке начебто має самобуття, субстанціональність.
Суб'єктивний ідеалізм визнає єдино існуючою свідомість суб'єкта "Я" і заперечує об'єктивне існування матеріального світу. Речі, явища розглядаються ним як комплекси відчуттів, уявлень, ідей суб'єкта. Послідовне дотримання суб'єктивно-ідеалістичної лінії приводить до соліпсизму, тобто такого розуміння, ніби існує лише "Я", а навколишній світ, інші люди — це продукт власної свідомості. Проте необхідно зазначити, що й самі суб'єктивні ідеалісти прагнуть уникати такого висновку.
Усі форми ідеалізму об'єднує визнання первинності духовного начала.
Матеріалізм історично й по суті пов'язаний з наукою, оскільки прагне осягнути світ таким, яким він є, без будь-яких сторонніх доповнень.
Ідеалізм, у свою чергу, переплітається з релігією, оскільки їх поєднує вчення про первинність духу щодо матерії, природи, заперечення самобуття матеріального світу. Не будучи тотожним релігії, філософський ідеалізм все ж таки є немовби її теоретичним підґрунтям.
Друга сторона основного питання філософії — проблема пізнаванності світу (гносеологічна) — теж вирішувалась різними філософами неоднаково.
Усі послідовні матеріалісти визнавали й визнають пізнаванність світу. Складніше визначити позицію ідеалістів з цього питання. Деякі з них вирішують це питання позитивно, хоча сутність пізнання тлумачать неправильно. Наприклад, для об'єктивних ідеалістів пізнання світу є пізнанням людиною в речах і явищах якоїсь надприродної ідеї ("духу", "розуму"), яка втілена в них. Та й саму людину зі своїм людським розумом розглядають як втілення цього ж духовного начала.
Для суб'єктивних ідеалістів пізнання — це відображення суб'єктом власної свідомості, встановлення зв'язків між елементами її змісту.
Таким чином, кожна форма ідеалізму заперечує в пізнанні саме те, що з матеріалістичного погляду є головним: відображення в свідомості людини існуючої незалежно від неї матеріальної дійсності.
Інші представники ідеалістичного напряму заперечували пізнаванність об'єктивного світу або вважали можливості його пізнання обмеженими. Таке вчення одержало назву агностицизму (від Kagnosfs — непізнаванний).
Агностицизм являє собою ідеалістичне розв'язання другої сторони основного питання філософії, оскільки відриває свідомість від матерії і протиставляє її цій останній. В окремих випадках агностицизму віддавали перевагу або належне й непослідовні ("сором'язливі" та ін.) матеріалісти.
Як матеріалізм, так і ідеалізм мають свої власні корені (причини, умови виникнення й розвитку). Розрізняють корені соціальні (включаючи й класові) та гносеологічні.
Завантажити реферат