Сторінка
2

Основне питання і проблема методу в філософії. Матеріалізм і ідеалізм

Завжди вважалось і вважається, що матеріалізм був зацікавлений в істинному пізнанні природи й суспільства, а ідеалізм — не спроможний на це, хоч протиставляти їх абсолютно й не варто. На формування цих напрямів значно впливали соціально-економічні, політичні, духовні та культурно-історичні фактори.

Важливою соціальною передумовою виникнення ідеалізму було відокремлення розумової праці від фізичної при переході від первісного до класового суспільства, панування людей, які монополізували розумову, духовну працю, над тими людьми, справою яких була фізична й виконавська праця. Це породжувало у представників панівного класу переконання, що духовна діяльність, думка є чимось важливішим, ніж діяльність матеріальна, і тому дух передує матерії, породжує її.

Це питання було й залишається складним, оскільки свідомість не тільки є властивістю високоорганізованої матерії (залежна від неї), а й має відносну самостійність і тому передує фізичній діяльності людини (не тільки відображає світ, а й творить його).

Гносеологічні корені ідеалізму В. І. Ленін характеризує у "Філософських зошитах", зокрема у фрагменті "До питання про діалектику". Він пише, що "філософський ідеалізм є тільки нісенітницею з точки зору матеріалізму грубого, простого, метафізичного. Навпаки, з точки зору діалектичного матеріалізму філософський ідеалізм є односторонній, перебільшений . розвиток (роздування, розпухання) однієї з рисочок, сторін, граней пізнання в абсолют, відірваний від матерії . Прямолінійність і однобокість . суб'єктивізм . foila . гносеологічне коріння ідеалізму".

Таким чином, гносеологічна передумова ідеалізму криється в самій складності й суперечливості процесу пізнання, в тих моментах суб'єктивності, які в ньому є. До ідеалізму приводить невиправданий відрив будь-якої ланки або сторони пізнання від інших його сторін і від практики: перебільшення, роздування, абсолютизація цієї окремо взятої сторони. Так, відчуття — це необхідне начало пізнання, його джерело. Проте якщо його розглядати як "єдине дане", як те, за межі якого вийти принципово неможливо, то це призводить до агностицизму або суб'єктивного ідеалізму.

Абсолютизація (перебільшення) загальних, абстрактних понять, їх надіндивідуальність характеру, відрив від практики, в процесі якої вони формуються, веде до об'єктивного ідеалізму, тобто до такого стану, коли поняттям, ідеям починають приписувати самостійне, позалюдське існування.

Низку таких коренів (гносеологічних, соціальних) можна було б продовжити. Та при цьому зрозуміло одне, що найбільш повно, глибоко може пізнати, осмислити світ лише той, хто користується діалектико-матеріалістичним підходом.

Крім основного світоглядного питання в історії філософії значне місце посідає й інша проблема: чи пов'язані між собою різноманітні речі, явища, процеси, що становлять світ; чи є світ єдиним цілим? Перебуває він у процесі зміни, розвитку чи є незмінним?

Те чи інше розв'язання цієї проблеми теж має світоглядне (який світ?) і методологічне (як потрібно пізнавати світ і діяти в ньому?) значення.

Протилежні способи розв'язання цієї проблеми і виступають у формі діалектики й метафізики (в розумінні антидіалектики),

боротьба між якими пронизує усю історію філософської думки, як і боротьба матеріалізму та ідеалізму.

І хоча про ці вчення й методи йтиметься далі, все ж коротко зупинимось на них і тут.

Метафізика як філософський метод дослідження визнає речі, явища, процеси відособленими одне від одного, а зв'язки між ними — лише зовнішніми, тому вони, а також поняття, які їх відображають, розглядаються відокремленими один від одного.

Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що всі речі, явища, процеси, а також поняття, які їх відображають, взаємопов'язані й зовнішньо, й внутрішньо. Оскільки світ за всієї його різноманітності є одним цілим, тому й діалектичний метод вимагає, щоб усе, що стає предметом його дослідження, розглядалося з урахуванням внутрішніх і зовнішніх зв'язків. Конкретизацією цієї вимоги є системний і комплексний підходи, які мають важливе значення для сучасної науки й практики.

Метафізика визнає речі й явища незмінними. Метафізичний метод полягає в тому, що вони розглядаються поза процесом розвитку. Хоча розвиток ними й не заперечується, проте він зводиться лише до кількісних змін або тлумачиться як повторення одних і тих самих циклів. Тому з метафізичної точки зору неможливо пояснити, чому і як виникає нове.

Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що все у світі перебуває в процесі розвитку, вічного оновлення; завжди щось відмирає, а щось народжується, зміни мають не просто кількісний, а й кількісно-якісний характер.

Діалектичний метод орієнтує на те, щоб кожен предмет, систему розглядати в розвитку, вивчати, як цей предмет виник, які етапи в своїй еволюції пройшов, які тенденції його подальшого розвитку, перетворення на щось інше.

Метафізика заперечує в речах будь-які внутрішні протиріччя, розглядає речі як самототожні. З метафізичного погляду суперечності трапляються лише між різними речами (зовнішні), а також у мисленні (коли мислення здійснюється неправильно).

Згідно з принципами діалектики, всі предмети, явища є внутрішньо суперечливими. "Боротьба" внутрішніх сторін, тенденцій становить сутність речей і служить джерелом, рушійною силою їх саморозвитку, причиною якісних змін, перетворення на щось інше.

Діалектичний метод орієнтує на те, щоб виявити й дослідити протиріччя, які дають ключ до розуміння тенденцій і закономірностей розвитку.

Звідси випливає, що для глибокого й правильного осягнення світу наші поняття повинні бути взаємопов'язаними, розвиватися; потрібно вміти схопити й відобразити в нашій думці притаманні речам протиріччя, вміти розуміти протилежності в єдності й взаємопереходах — відповідно до об'єктивної реальності.

Діалектика і метафізика (як матеріалізм та ідеалізм) — це одночасно й форми світорозуміння, й методи пізнання. Причини переважання в науці й філософії в ту чи іншу історичну епоху діалектичного чи метафізичного методів були соціальне обумовленими. Прогресивні сили завжди тяжіли до діалектичного методу, інші — навпаки.

Список використаноїлітератури

1. Алексеев П., Панин А, Философия: Учебник. — М., 1998.

2. Блинников Л. В. Великие философы. — М., 1998.

3. Введение в философию: Учеб. для вузов. В 2 ч. — М., 1989.

4. Вступ до філософії у конспектному вигляді. — К., 1995.

5. Вчитель і світогляд / За ред. С. П. Щерби. — Житомир, 1996.