Сторінка
1

Мислитель М.Бердяєв

Микола Бердяєв народився 6 березня 1874 р. Родина хоча й була московського походження, але належала до аристократії південно-західного краю із сильними тоді в Києві західними впливами. Прадід мав чин генерал-аншефа, був генерал-губернатором Новоросії та вів особисте листування з імператором Павлом I. Дід, за переказами, молодим поручиком-кавалергардом відзначився в бою з Наполеоном при Кульмі 1814 р.: коли всі командири, включно з генералом, загинули, узяв командування частиною на себе, відчайдушно атакував французів, після чого ті злякалися й програли бій. Згодом той самий дід, уже отаман Війська Донського, не побоявся обстоювати козацькі вільності перед самим Миколою I.

Батько Бердяєва, у молодості кавалергард, воював під час Турецької війни. Вийшовши у відставку, був предводителем дворянства, мировим суддею, головою Південно-Західного земельного банку. Проте в грошових справах умінням не вирізнявся й «мав тенденцію до розорення», як згодом і його син-філософ.

Батькова мати — уроджена Бахметьєва. Бабуся матері — княгиня Кудашева, уроджена князівна Баратова . Ці «російські пани», судячи з прізвищ, явно мали татарське коріння, зокрема й Бердяєви.

Був у родині й «західний тренд». Мати Бердяєва, уроджена князівна Кудашева, по матері була французькою графинею Шуазьоль, писала листи тільки французькою, так і не навчилася писати російською грамотно і, хоч була православною з народження, все життя молилася за французьким католицьким молитовником. У домі говорили французькою мовою. Бердяєв, що з дитинства їздив у Європу, досконало володів ще й німецькою. Було й польсько-литовське коріння: кузина матері — графиня Браницька, уроджена князівна Сапега, її чоловік — двоюрідний дядько матері Бердяєва. Це вищий феодально-аристократичний світ. Браницька була «власницею міста Біла Церква», мала палаци у Варшаві, Парижі, Ніцці й Римі. Через Браницьких Бердяєв доводився далеким родичем царській сім’ї: дочка Катерини II й Потьомкіна була видана заміж за гетьмана Малоросії (так у Бердяєва!) Браницького. Така генеалогія не дозволяє вважати Бердяєва росіянином у повному сенсі!

На схилі життя у Франції Бердяєв ностальгічно називає Київ одним із найгарніших міст Європи, згадуючи Лавру й церкви Печерська, особняки й сади Липок, Хрещатик, Софію, єврейський Поділ, Дніпро, Царський сад і цвинтар біля Аскольдової могили, де поховано предків філософа .

З дитинства Бердяєв був зарахований у пажі й відданий у кадетський корпус. Успішністю не вирізнявся: математика й диктанти давалися важко, а за закон Божий одного разу одержав «одиницю» за 12-бальною системою. Його осяяло прагнення стати філософом, і в 14 років він уже читав Гегеля й Канта! Замість Петербурзького пажеського корпусу 1894 р. вступив на природничий факультет Київського університету ім. Св.Володимира, а через рік перейшов на юридичний.

Київ тоді був центром соціал-демократії, а російські інтелігенти захопилися марксизмом, зокрема й студент Бердяєв, одержимий пошуком свободи й сенсу життя. На відміну від багатьох «марксистів», Бердяєв глибоко розумів Маркса та його джерела. Матеріалізм Фейєрбаха — це не примітив Бюхнера й Молешотта, якого саркастично описав І.Тургенєв в «Отцах и детях»; у Фейєрбаха є релігійна першооснова навіть при поверхневому матеріалізмі. Гегеля також можна розуміти революційно й консервативно: він бачив утілення свого Абсолютного Духу в прусській державі, де Гегель був офіційним філософом; він же через діалектику породив революційну динаміку, тобто Маркса. У Маркса є екзальтація волі Шопенгауера. У Маркса дуже багато від духівників «похмурого німецького генія» Фіхте й Шеллінга, з їхньою свободою людини в ім’я вищого призначення. За Бердяєвим, марксизм — це не так економічний матеріалізм і класова боротьба, як віра в те, що людина зможе стати незалежною від економіки, віра в подолання людиною соціальної рутини в ім’я вищого покликання. Цього ніколи не розуміли ні «комуністи», ні буржуазні тлумачі Маркса. «Аксакал російського марксизму» Г.Плеханов під час особистої зустрічі назвав філософування Бердяєва несумісним із марксизмом. Навіть відійшовши від марксизму, Бердяєв симпатизував Марксу, але не «марксистам».

Бердяєва вважали ідейним лідером київського марксистського осередку, він вів гурток самоосвіти, возив через кордон прокламації. 1898 р. його заарештували, ненадовго помістили в Лук’янівську в’язницю. Тут стався анекдот: під час арешту та обшуку жандарми ходили по будинку навшпиньках, аби не розбудити батька Бердяєва, що був на «ти» з генерал-губернатором і мав зв’язки при царському дворі. З університету Бердяєв «вилетів із тріском», диплом «на право мати право» він так і не одержав (утім, на його тлі нинішня публіка, спрагла звань і ступенів, видається розумово відсталою). Антисоціальний Бердяєв усе життя нехтував тим, що називають «посісти становище в суспільстві».

Політику, соціум, державу, мораль, революції та контрреволюції він справедливо зараховував до інтересів середньої, ординарної масової людини. Суспільство, цивілізація лежать у злі. Закон побудований на неправді. Це закон не Божий, але кесаря світу цього. І радикальна революція, і ліберальна юриспруденція безпорадні при тотальній моральній потворності, яка нині постає в Україні у вигляді різних лукавих «рехворм». Але слід не тікати від світу, що лежить у злі, а переломити, змінити його радикальною революцією в масовій психології, інакше соціальні революції неминучі.

1900 року Бердяєв потрапляє на заслання у Вологду. У Вологді він живе серед засланих марксистського й народницького зразка й відкриває для себе таке явище як «тоталітаризм революційної інтелігенції». Е.Фромм згодом назве це авторитарним типом соціального характеру й різновидом людської деструктивності.