Сторінка
3
У зв’язку із наведеними тезами про відмінність пізнавальних рівнів перед ібн Рушдом постала серйозна проблема витлумачення сакрального тексту. Адже філософське й релігійне знання виражене, передусім, в мові. Отож: як повинна «еліта» розуміти Коран? Який саме аподиктичний смисл виражений у сакральних текстах? І як можна досягнути його? Чи існує певний критерій істинності смислу (тобто відповідності того, що малося на увазі, тому, що ми розуміємо з тексту)? Ібн Рушд відповідає на цей запит розробкою таувіля – теорії витлумачення тексту.
Традиційно європейська культурологічна наука розглядає таувіль як алегоричне тлумачення[27], із чим справді можна погодитись, враховуючи зміст цього поняття в окремих напрямках ісламської філософської думки (езотеричний батинізм, суфізм). Але для того, щоб більш ґрунтовно зрозуміти цей термін саме в тезаурусі ібн Рушда, варто, по-перше, звернутись до усіх конотацій такого слововжитку, а по-друге, порівняти зміст поняття у автора «Пояснювального твердження» із думкою інших арабських авторів.
Як лафз («вимовленість», лексема) таувіль неодноразово вживається ще у Корані. Наприклад, у шостому айаті сури «Йусуф» вираз таувілі ль-ахадісі означає «тлумачення снів», а у сьомому айаті сури «Рід ’Імрана» мова йде про розуміння «неоднозначних» (муташаббігат) айатів Корану, таувілю якого прагнуть деякі люди. Етимологію поняття зазвичай виводять із кореня а-л або а-в-л[28]. Перша порода дієслова із такою основою у поєднанні з прийменником іля («до») означає «йти», «повертатись», «схилятися» чи «рухатись» до чогось[29]. Отож, таувіль (у первинному мовному вжитку – «повернення», «прихід»[30]) – «приведення до чогось», інакше кажучи, бачення того, що стоїть за певним судженням.
На певному етапі історичного розвитку ісламу таувіль слугував загальним означенням для витлумачення Корану. Так, зокрема, один із найавторитетніших екзегетів та істориків, Абу Джа’фар ібн Джарір ат-Табарі (пом. 923 року), практично завжди вживав термін таувіль, розуміючи під цим пояснення, які містили слова попередніх коментаторів (сподвижників Пророка та їхніх послідовників)[31]. Проте згодом на перший план вийшло поняття тафсір («роз’яснення», «пояснення», походить від фассара – «пояснювати»), яке мало ширший практичний, зокрема правовий спектр вжитку. Але у більшості традиційних сунітських коментарів поняття тафсір і таувіль мали синонімічний зміст. Такий слововжиток відповідав найдавнішій релігійній термінології ісламської громади[32].
Проте у багатьох смислових аспектах співвідношення між поняттями тафсір і таувіль перетворилося на екзегетичну проблему, адже не усі представники релігійного права й раціонального богослов’я встановлювали між ними синонімічний зв’язок. Висувалися різні твердження: іноді тафсір вважали ширшим за таувіль, адже перший використовувався для розуміння алфаз («висловлювань», тобто лексем), а другий – ма’нін («смислів»); часто під таувіль розуміли пояснення «закритих» смислів; також тафсір пов’язували із переказами (від Пророка, його сподвижників), а таувіль – із загальною обізнаністю (дірайя); окремі екзегети вважали, що таувіль – це контекстуальне тлумачення[33].
Традиціоналіст ібн Таймійя (1263 – 1328 рр.) пише, що через слово таувіль «вказують на пояснення того, що мав на увазі Бог у Корані», а також поняття, які застосовували перші покоління мусульман та їхні послідовники. Саме через багатозначність слова таувіль, вважає ібн Таймійя, кожен думає, що саме його розуміння і наведене у Корані[34]. У загальному вжитку представників фікгу, каляму та суфіїв таувіль – «це зміна лафз від більш можливого до менш можливого смислу через доказ, сполучений із цим»[35]. Отож, загалом таувіль слугує виразом зміни смислу виразу або слова, яка стає можливою внаслідок появи нового сигніфікатора (даліль – «доказ» – буквально означає «вказівку», яка і надає значення слову). Джерелом такого значення (сигніфікатором) може бути, наприклад, загальний контекст, додаткові обставини розуміння ситуації, про яку йдеться у тексті та ін.
У якому ж сенсі вживає слово таувіль сам ібн Рушд? Перш ніж відповісти про це запитання, варто згадати полемічний зміст його текстів, спрямований проти антифілософської критики Абу Хаміда аль-Газалі (1058 – 1111 рр.), одного з найвидатніших теоретиків і практиків ісламського містицизму. Абу Хамід, власне, також широко використовував термін таувіль, позначаючи ним тлумачення Корану[36]. У екзегетико-містичній праці «Скарби Корану» (Джаувагір аль-Кур’ан) він розвиває особливу сакральну науку про інтерпретацію Тексту. Писання для нього – це «безмежний океан» (аль-бахр аль-мухіт), «перли» якого доступні лише обраним. Зовнішній коментар (ат-тафсір аз-загір) для аль-Газалі пов’язаний із мовою, але він є лише «вступом» до справжнього розуміння Писання, яке багато в чому поєднується із містичним досвідом того, хто йде шляхом пізнання. Коран містить знаки та натяки, але процес розуміння, тобто «виведення» (істанбат) «таємниць» (’асрар) насправді має містичний характер[37].
Отож, витлумачення для аль-Газалі є не стільки сукупністю «зовнішніх» раціональних операцій, скільки наявністю «внутрішніх» містичних переживань гностика. Справжній таувіль – це психологічне осягнення метафізичного, яке виходить за рамки формального логіко-граматичного дискурсу.
Завантажити реферат