Сторінка
1
Розуміння суспільства як цілісного, системного об’єкта доповнюється його характеристикою з боку структури. Структуру (з лат. strūctūra – споруда; улаштованість, порядок) можна подати у вигляді сукупності усталених зв’язків об’єкта, що забезпечують його оформленість як даного, тотожного собі. У разі пристосування поняття структури до системного підходу, структура буде тим аспектом системи, при якому звертають увагу на її архітектоніку, конструктивні особливості: визначальні елементи, блоки елементів, зв’язки між ними. У неспеціальному, ширшому колі випадків структурування можна проводити за більш довільним принципом, фактично за безліччю перетинів, в залежності від дослідницьких задач.
Поняття суспільних відносин і діяльності теж відкривають свій шлях до з’ясування структури суспільства. Взявши за основу види суспільних відносин і відповідні їм види діяльності, ми можемо виділити відносно самостійні сфери суспільства як його структурні підрозділи, наприклад, економічна, політична, правова, духовна тощо. Кожна з названих сфер теж має власну структуру, в неї є відповідні відносини, свій вид організованої діяльності, соціальні групи або індивіди як агенти діяльності і сторони відносин, сукупність взаємозв’язків. Оскільки відносини і діяльність є субстанційною основою суспільства і вони ж є базовими у відособленні окремих сфер суспільства, то слід звернутись спочатку саме до їх структурних особливостей.
Економічні, або, інакше, виробничі відносини як форма виробничої (трудової) діяльності складають підґрунтя економічної сфери. У суспільствах з розвиненим розподілом праці, високим рівнем технічного прогресу і товарним характером виробництва економічна сфера не обмежується тільки продукуванням матеріальних благ у вигляді речей. До неї відноситься і виробництво послуг, результати науково-технічної й художньої творчості, організаційні рішення, тобто все, що спрацьовує на виробництво і приймає врешті-решт вид товару. В умовах розгалуженої сітки розподілу праці трудові акти, дії окремих працівників частіш за все одразу й безпосередньо не співпадають з суспільною трудовою діяльністю, бо є необхідність кооперації зусиль багатьох людей. Носієм виробленого кінцевого продукту (товару) стає “сукупний працівник”. У середині кооперованої діяльності мають місце процеси взаємодії (технічні, технологічні стосунки), які, однак, не належать до суспільних відносин, а є структурними елементами сукупної діяльності людей. Будучи формою, що визначає діяльність людей, виробничі відносини набувають тим самим силу закону і немов автономне існування, не залежне від діяльності кожного окремого індивіда. Справжність автономності суспільних відносин полягає у їх фактичній наявності до безпосередніх актів взаємодії людей. Зовнішній зв’язок, у який вони вступають, є об’єктивацією (чуттєво зафіксованою) їх виробничих суспільних відносин.
Політичні відносини – форма політичної діяльності, складовою частиною якої є функціонування держави. У широкому смислі політична діяльність охоплює всі дії людей стосовно публічної влади, яка використовується для задоволення інтересів соціальних груп, а через них і індивідів. Загальною особливістю політичного суспільства (суспільства, де склалась політична сфера) є те, що в ньому практично будь-яка соціально значуща діяльність може отримати політичне забарвлення. “Чисто” політичною може бути хіба що діяльність державного службовця або партійного функціонера, оскільки вона спрямована виключно на розробку й реалізацію політичних заходів. Політичні відносини, поряд з правовими й моральними, прийнято називати регулятивними, маючи на увазі їх вираження в нормах, які регулюють життєдіяльність людей у суспільстві.
Згідно з поширеною у юридичній літературі думці, під правовими відносинами розуміється всякий суспільний “зв’язок”, який опосередкований юридичними правами й обов’язками. З правовідносинами мають справу тоді, коли індивіди стають носіями суб’єктивних прав і обов’язків. Під останнім мається на увазі, що загальні правові приписи, які зафіксовані у законодавчих актах, індивідуалізуються стосовно окремих індивідів і життєвих ситуацій. У свою чергу, індивідуалізація загальних прав і обов’язків настає в тих випадках, коли вважається, що у взаємодіях суб’єктів складається становище, яке передбачене юридичними нормами і спричиняє правові наслідки.
Часом висловлюється думка, що правовідносин як окремого виду суспільних відносин немає, як немає й автономного, суто правового сектора суспільного життя, де ми могли б зафіксувати правову діяльність і правові відносини у їх чистоті, чистій окремості. Тут є з чим погодитись, а є й таке, що можна заперечити. Дійсно, у суспільному житті важко встановити область “чистих” правовідносин, які регулюють якусь специфічно правову діяльність. Правові відносини є, скоріш, правовим “покриттям” всіх інших відносин, котрі потрапили до зони правового регулювання. Наприклад, як правило, більшість економічних відносин (власність, розпорядження, володіння, користування тощо) мають правову обгортку і саме в такому вигляді подаються суб’єктам економічної діяльності. І все ж питання про специфікацію правовідносин має свій резон. Якщо у суспільних відносинах, які отримали правове оформлення, вилущити суто “правову” сторону, безвідносно до будь-якої конкретної взаємодії людей, ми отримаємо самі по собі правовідносини. Ясна річ, у своєму дійсному бутті ці відносини не існують окремо, вони – результат автономізації як теоретичної процедури. Але це й небезпідставна процедура. До неї вдаються щоразу при розробці правових норм, формуванні законодавства. Правовий закон є не що інше, як формулювання правовідносин у якості чистої форми, моделі потенційних стосунків. Ця чиста форма набуває плоті, накладаючись на конкретні стосунки, що підлягають правовому регулюванню.
Аналогічно вирішується питання й стосовно автономізації правової діяльності. В цілому її у чистому вигляді не існує. Правовідносини через норми права регулюють різноманітну діяльність людей, встановлюють параметри їх дій і вчинків. Коли ж ми говоримо про правову діяльність “як таку”, то маємо на увазі оцінку вчинків людей під кутом зору відповідності правовій нормі, абстрагуючись дещо від змістовної конкретності дій. Тобто і в цьому випадку автономізація правової діяльності є результат небезпідставної теоретичної процедури.
Завантажити реферат