Сторінка
9

Філософський здобуток доби Київської Русі

Наявність таких самобутніх філософів, що писали під впливом християнських ідей, за справедливим визначенням Л.Ю.Москальової, свідчить про зародження в добу Київської Русі філософії християнського характеру, про залучення Давньоруської держави до досягнень світової культури [62. с.28]. Твори руських мислителів звертали свою увагу передовсім на вирішення цілої низки світоглядних проблем і набирали чіткої орієнтації на екзистенціально-антропологічні аспекти знання.

Власне, в Київській Русі філософом вважався той, хто перетворив здобуту істину про сенс людського існування на орієнтир у власному житті. Яскравим виявом пізнавальних орієнтацій було створення ідеалу освітченої, духовно багатої людини. Функцію життєвої мудрості, праведності думок та вчинків людей в Київській Русі відігравала саме філософія. Духовне життя держави до певної міри зосереджувалося при монастирях. Звідси й випливає твердження Кирила Туровського ( 1130 – 1182 ) про те, що все необхідне для духовного спасіння людина може почерпнути з Євангелія. Суть цього спасіння полягає у правильності вибору між добром та злом. Д.Чижевський, коментуючи творчість давньоруських мислителів, підсумовував: “Треба визнати, що християнство, узяте із Візантії, не принесло з собою специфічних візантійських впливів. Основним був все ж таки вплив старохристиянської літератури, щоправда, у візантійському виробі та освітленні. Отці церкви і Святе Письмо – це були ті духовні сили, що впливали на стару Русь. Отже, на Русь прийшли відгуки еллінізму. Елліністичні впливи безумовно відбилися і на всьому народному світогляді і знайшли – почасти – нове життя в нові часи . [99. с.16].

Руські мислителі Ілларіон, Лука Жидята, Феодосій Печерський та Володимир Мономах сприймали фрагменти античної філософської спадщини насамперед з морально-повчального погляду. Виявом такого ставлення є й створення численних збірників афоризмів давньогрецьких та християнських авторів – “Бджола”, “Діоптра”, “Ліствиця” та ін.

Панівними все ж таки залишалися саме християнські цінності, норми моралі та духовні ідеали. Підтвердженням цього є філософські праці Климента Смолятича, людини, що другою з русичів стала митрополитом Київським. З них повністю збереглося лише “Послання .”, адресоване смоленському пресвітеру Хомі. Климентій Смолятич виділяє людину, як одухотворено-розумну істоту з природи. В нього людина прагне не пасивно споглядати оточуючий її природній світ, а вийти за межі дійсності, подолати світ наявного буття, залучаючи, як власну підставу, вже не природу, а абсолютну й надлюдську особистість. Смолятич розглядає нову модель світу, що передбачає розрізнення буття сутності та існування, що спрямовується згідно з лінійною перспективою історичного розвитку до досягнення вилученої у людини її власної сутності. Він звертається до внутрішнього світу людини, чітко при цьому усвідомлює кінечність її фізичного буття й можливостей у нескінченому світі. В нього загострене моральне самовідчуття та прагнення до поглибленого світовідчуття [19. с.29].

Климент Смолятич акцентує увагу дійсно саме на тих характеристиках особистої позиції, які принципово відрізняють її від поглядів античного світу. Його цікавить насамперед проблема марнославства та славолюбства, яку він розглядає крізь призму всесвітнього конфлікту добра і зла. Митрополит відкидає тезу: “не роби іншому того, чого не бажаєш сам”. Для нього ближчою є думка про можливість досягнення блаженства лише в потойбічному світі. На думку Смолятича, головною метою моральної особи є любов до Бога і ближнього, повне несприйняття нею гордині та марнославства. Марнославству він протиставляє “смиренномудріє”, що охоплює зміст істинно духовного життя, взятого в повному об’ємі від джерел до результатів через здійснення певних вчинків. “Смиренномудріє виступає передумовою і водночас проявом стягання благодаті Святого Духу – кінцевої мети всього життя християнина [83 с.231].

Славолюб, за словами Климентія Смолятича, - не лише той, хто прагне примножити своє багатство. Є більш витончений тип марнославства, що полягає в потязі до влади земної над людьми. Він, посилаючись на Іоана Златоуста, пише: “ .багато хто хотів до багатства з презирством ставитись, а до слави – жоден .” [89. с.52].

Згідно з Климентом, можна говорити про два шляхи осягнення Божої премудрості – “благодатний” та “приточний”. Перший був доступний лише тим, хто безпосередньо спілкувався з Христом, був прямим свідком його діянь і сприйняв від нього вчення його. Для всіх інших Божа премудрість виступає лише через опис справ його, які слід розглядати через притчу, що містить в собі глибоке моральне повчання.

Вже згадуваний Кирило Туровський є автором “Притчі про людську душу і про тіло”, “Слово про розслабленого”, “Слова про премудрість”, “Притчі про сліпця і хромця” та. ін. Ці твори просякнуті особливим типом світовідчуття з глибоким релігійним ліризмом, відчуттям вищого одкровення, світлоносності, оточуючої людину божественної дійсності [ 19. с.43].

Разом з цим єпископ намагається, використовуючи євангельські сюжети, виробити моральні критерії для світської людини, відійшовши при цьому від ортодоксально-теологічного вчення. Кирило Туровський захоплюється духовною красою, яка викликає насолоду на небі й на землі. Для нього аскетизм можливий не лише через несприйняття світу земного і негативне ставлення до дійсності, але і як програма життєдіяльності Божої правди й краси. У його творчості, як і в інших давньоруських книжників, присутній поділ на світ небесний та земний, протиставлення духовного, божественного тілесному та земному, “внутрішнього “ та “зовнішнього”. Туровський заявляє, що зовнішнє – це темрява, а внутрішнє – світло [89. с.30].