Сторінка
6

Філософський здобуток доби Київської Русі

Християнство винесло божество (Бога) за межі природи, поставивши в її центрі людину. Віднині стало „аксіомою, що людина – центр Всесвіту” і лише в ній є сенс існування світу. Однак світ, природа не залишилися самі по собі і в собі. Природа розглядалась як така, що служить людині, допомагає їй матеріальними благами, через неї Бог передає людині заповіді поведінки. Всесвіт повертається до людини, співчутливо бере участь у її долі. Саме під впливом цього людина „розправила плечі”, світ постав перед нею своєю широтою, вона втратила страх перед світом, намагаючись підпорядкувати собі навколишній простір, відкрила для себе далекі країни, зв’язки з якими почали налаштовуватись завдяки християнській релігії. Русь об’єдналась у феодальну державу, одну з найбільших у тогочасному світі, кличе до далеких переїздів і навіть переселень завдяки монументалізму нового світорозуміння.

Християнство, як зазначає А.Глушак, уніфікує сили добра та зла. Людина вручає себе волі єдиного Бога, і лише він може вирішувати, що буде з людиною після смерті, ніхто з людей вже не може втрутитися в цей процес. Християнство допомагає людині звільнитися від невпинної і знесилюючої боротьби з безліччю злих та підступних сил, від постійного страху перед недоброзичливцями, не лише природними, а й людськими [38, с. 16].

Варто відзначити ще один важливий морально-психологічний аспект у перемозі християнства над язичництвом. Язичницький світогляд не давав людині жодної перспективи після смерті, ніякого полегшення в потойбічному світі, який у свідомості давніх слов’ян уподібнювався до поцейбічного: людина і в загробному житті залишалася зі своїми турботами про хліб насущний (для цього разом з нею ховали знаряддя праці), з тими видами діяльності, які вона виконувала на землі. Християнство з його альтернативою раю і пекла дало надію, можливість ціннісного вибору, наповнило земне існування певним сенсом, цінністю перед перспективою спасіння. А як відомо там, де є вибір там є і свобода. Християнство, таким чином, вдихнуло нові сили як в індивідуальне життя, так і в одряхлілий світ, який втратив орієнтири на майбутнє.

В новому світобаченні чітко протиставляється духовне і матеріальне (на відміну від язичницького світу де була відносна єдність цих двох начал, світ уявлявся цілісним ) і саме духовному віддається примат- все творить і всім править дух. З духом і матерією пов’язується боротьба двох протилежностей – Бога і диявола, душі і плоті, добра і зла. Людині у цій боротьбі відводиться моральна відповідальність за свої вчинки, за свідомий вибір між цими протилежними силами, її життя підключається до світового універсаму, її доля стає частиною долі світової. [24. с.49-50]

На відміну від слов’янського язичництва (основними світоглядними домінантами якого були антропоморфізація природи і натуралізація людини) прийняте Руссю християнство диктувало якісно іншу концепцію людини. Основою всіх основ і мірою всіх речей стала вища духовна особа і субстанційна першооснова. Бог середньовіччя – це не тільки релігійне уявлення про творця світу і його “управителя”, але і філософія поняття про єдину трансцендентну субстанцію (бо він вічний, безкінечний, володіє абсолютним буттям), з’єднану з моральним ідеалом - максимою людських здібностей (бо він надрозумний, всеблагий, милостивий, всеправедний). До цього ключового дня середньовічної свідомості надпонняття зводяться всі модуси природного, соціального і особистого буття, навкруг нього і через нього осмислюються всі основоположні питання людського існування, тому так часто в середньовічній мові і проявляється у всій різноманітності творінь культури Києворуської доби.

Порівняно з попереднім періодом панування домоністичноі свідомості людина безперечно змаліла перед образом безмежного абсолюту, однак (як зазначає Громов) її малість розглядалась не як привід для приниження, а як передумова для розвитку. Через усвідомлення цієї малості, гріховності , навіть нікчемна людина отримувала перспективу духовного розвитку, її свідомість стає динамічно направленою до морального вдосконалення [96. с.205-206]

Безперечно, найбільший вплив християнство здійснило на моральний світ наших предків, на формування нової морально-ціннісної парадигми. Християнство розвернуло в діаметрально протилежному напрямку світ попередніх цінностей, принесло з собою нові життєві орієнтири [58. с. 55]. Київський митрополит Іларіон у своєму "Слові про закон і благодать" писав, що дохристиянський світ - це світ закону, рабства, насильства, несправедливості, несвободи; натомість новий світ, що почався з народження Христа, світ благодаті, любові, милосердя, спасіння, свободи, справедливості.

Таким чином, Новий Заповіт християнської Біблії, як нова епоха в житті людства, означає для давнього русича встановлення нових взаємин між Богом і людиною Людина, викуплена із першородного гріха і його наслідків добровільною жертвою на хресті Ісуса Христа, вступила у цілком нову фазу розвитку. Вона перейшла із рабського підзаконного стану у вільний стан синівства й благодаті, де отримала нові гили для досягнення поставленого перед нею християнством ідеалу моральної досконалості.

У часи поганства, в давньому світі стосунки між Богом і людиною базувались наче на буденних умовах юридичної угоди, і розвиток людства був поставлений у буденні земні умови. У Новому Заповіті такий розвиток людини визнаний недо­статнім, оскільки він обмежував життя людини лише земним існуванням, прирікав її на довічний страх і страждання, виконання приписів Закону.

Безсила врятувати себе сама, людина була врятована Боголюдиною — Христом, що взяв на себе гріхи всього світу. Подальший розвиток людства, згідно із Новим Заповітом, не зумовлюється вже лише виконанням приписів Закону. Тут висувається новий принцип — віра як засіб діяльного засвоєння спокутувальних заслуг Ісуса Христа. Закон, за яким повинна жити людина згідно з Новим Заповітом, проголошений у Нагірній проповіді Ісуса Христа.[43. с. 233]