Сторінка
12
Цілком в дусі візантійської традиції Феодосій Печерський пропагував ідею вибраності чернецтва. Вищий сенс служіння Богу він вбачав у дотриманні постів та молитв. Саме через останні відбувається сприйняття трансцендентної істини, що є в Богові, через одкровення, сприйняття на віру. Але порятунок людини досягається не просто вірою, а активним людинолюбством, доброчесністю у навчанні.
Досить високо оцінював знання Нестор-літописець. Він звеличував тих князів, які давали книги народу і , будучи „книжниками”, будували храми, зводили нові міста, підтримували у суспільстві мир і спокій. Нестор ототожнює книгу та мудрість. Весь комплекс знань у мудрості підпорядковується пошуку істинного начала, що впорядкувало хаотичну розмаїтість світу. Вищу мудрість Нестор вбачає у слові Бога, пророцтвах, Євангелії, апостольських повчаннях і житіях святих отців.
Митрополит Никифор першим у Русі поставив питання про механізми виникнення та формування мудрості, пізнавальних можливостей самої людини. Особливо цінним у цьому відношенні є „Послання митрополита Никифора Володимиру Мономаху”. В ньому людина розглядається як складна багатофункціональна система, створена з двох субстанцій – тілесної та духовної, що перебувають у стані єдності і в той же час – безперервної боротьби. За Никифором, душа складається з трьох сил: словесного, лютого і бажаного. Перше в людині означає ум, розум, логос, вище начало; друге – почуття, пристрасті, емоції, ту стихійну силу, яка дає життєву енергію; останнє – це воля, прагнення, цілеспрямована дія, від яких виникає служіння ідеї, подвижництво. Саме бажане пов’язує раціональне ( словесне ) з ірраціональним ( лютим ), емоції підпорядковує розуму [89. c. 26]. Никифор вважав, що людина повинна розрізняти добро і зло, які нерозривно існують в ній. Для цього їй необхідні знання, які можна одержати за допомогою п’яти „слуг” – органами відчуттів – очами, носом, вухами, язиком та рукою ( зір, нюх, слух, смак та дотик). Ці слуги підпорядковуються Розуму – „князю”. Знання одержані органами відчуттів є недосконалими, і тому їх необхідно перевіряти і закріплювати розумом. З відчуттів найбільш надійним джерелом знань є зір, а слух мало заслуговує на довіру. Знання є для Никифора запорукою доброчестя, моральності людини. Воно гармонізує завдяки розуму словесне, люте і бажане. Мудрість – це розум, який впорядковує світ природи і світ людського життя, це поєднання розуму з моральними діяннями, їх взаємозалежність. Розвиток інтелектуальних здібностей, збагачення знаннями через навчання веде до розвитку людського розуму у міру розвитку самої людини, поєднуючись із здатністю людини втілюватись в повсякденне буття нормами правильного життя, засвоєних під час навчання. Аналізуючи таким чином різні сили, що існують в людині, Никифор називає вищим началом словесне, наявність якого відрізняє людину від тварини і наближає людину до Бога [24. c. 85-86 ].
Климент Смолятич у своїх поглядах на співвідношення в людині раціонального та ірраціонального був близьким до античних мислителів, тоді як смоленський пресвітер Фома відверто їх засуджував. Згідно з Климентом, є два шляхи осягнення Божої премудрості – „ благодатний ” та „приточний”. Для філософа є характерним відведення провідного місця у процесі пізнання Бога, розуміння його слави та величностей через пізнання речей природи розумом. Розум у Смолятича, як і у Никифора, спирається на органи відчуттів, -- „людина розумом відсікає неправду від істини” [19. c. 34]. Таке трактування духовного світу людини дозволило окремим науковцям говорити про „пантеїстичний раціоналізм Климента Смолятича” [35. c. 137]. Давньоруський мислитель вважав, що душа є розумною, але все чим вона володіє, поставлено її почуттями. Розум зобов’язаний управляти почуттями. У розумі людський дух отримує своє земне буття, спрямоване на пізнання Бога, захованого у „тварі”, тобто у всьому створеному Богом [71]. В.С. Горський схильний вважати творчість Климента Смолятича проявом „сакрального інтелектуалізму” [19 , c. 35 ].
Близьким до попередників у поглядах на духовний світ є Кирило Туровський. Він вважав, що має право викладати лише ту істину, яку осягнув сам. До того ж, за його словами, життєдіяльність людини виступає результатом взаємодії душі та тіла, кожне з яких перебуває в залежності від іншого. Їх розрив веде до смерті людини. Розум у Кирила Туровського навчає смиренню, спонукає до пошуків спасіння через віру. Ідеал такого дійсно розумного життя він вбачав у монастирському житті. Ум, що діє під контролем розуму, врівноважений істинною вірою, звертається до турботи не про тіло, а про душу. Кирило Туровський, як і Климент Смолятич, алегоризує знання, що містяться у Біблії. Тому осягнення божої істини для Кирила – це передусім акт розуму. Відсутність розуму веде до єресі. О. Замалеєв та В. Зац трактують філософський принцип Кирила Туровського як девіз „пізнавай віруючи”, або „віруй і пізнай”. Вони твердять, що цим принципом Кирило „зміцнював ідею виправдання віросповідних формул засобами логіки, раціонального мислення”. В цьому відношенні позиція Туровського в головних рисах збігалася з позицією Климента Смолятича: і той і другий, раціоналізуючи теологію, ревно прагнули захистити розум, відстояти його прагнення до осягнення істини. Тим самим вони дали поштовх розвиткові на Русі раціоналістичної традиції [33. c. 150 ].
Завантажити реферат