Сторінка
1
ПЛАН
Вступ
1. Постмодерна епоха, особливості мислення
2. Поняття "інформаційного суспільства", його філософія
3. Течії сучасної світової філософії
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Друга половина ХХ сторіччя позначена багатьма епохальними подіями, найзначнішою серед яких є крах комунізму як ідеології та як політичного режиму. Ці події зумовили істотні зрушення у філософії, де все яскравіше позначається постмодерністська домінанта.
Взагалі філософія зумовлена глибокою потребою загального осмислення людиною зовнішнього і свого внутрішнього світу, яке б дозволило їй бути господарем своєї долі, забезпечувало б орієнтований розвиток, духовний поступ. Філософія модерну (метафізика) задовольняла цю потребу шляхом побудови фундаментальних концептуальних систем, спрямованих на панорамне бачення світу й усіх його фрагментів. Тут знайшла відображення принципова риса людського розуму: пояснення явища для нього стає можливим тоді, коли він встановлює його причини, підстави, що у свою чергу мають власні підстави і так далі аж до кінцевих підстав. Останні і складають предмет філософії. Складне при такому підході осягається лише шляхом редукції до простого; складний об’єкт аналізується, розкладається на прості елементи і встановлюються закони, що регулюють зв’язки між ними у складі досліджуваного об’єкта. Даючи раціональне пояснення світу, класичний Розум виступав формою влади.
1. Постмодерна епоха, особливості мислення
Епоха модерну у філософії бере свій початок у ХVI ст. Типовою для неї є марксистсько-ленінська філософія. Але протягом кількох останніх десятиліть виявилося, що модерністський підхід вичерпав себе.
У ХХ ст. з’являються ідеї, що суперечать основним концепціям філософії модерну. Теорія відносності, квантова механіка, інші "наріжні" фізичні теорії нашого сторіччя, синергетика тощо сприяли створенню нової, сучасної парадигми природознавства.
Основними її принципами є принципи відносності, невизначеності, доповнюваності, нестабільності, самоорганізації, необоротності, нелінійності мислення, зміщення акценту з субстанції на процес тощо. Сучасна природнича наука визнає, що наукові дослідження потребують постійного і ретельного контролю відповідно до загальнолюдських цінностей, що цінність людини вища навіть за цінність істини[1].
Ці події у суспільному житті та науці стимулювали виникнення нової, постмодерністської (постметафізичної) філософії. Її підготували також процеси у самій філософії від кінця ХІХ ст. Ф. Ніцше першим з видатних мислителів викрив знецінення цінностей та ідеалів, що складали підґрунтя західної цивілізації; він також проголосив, що "Бог помер", тобто християнський Бог зник з обрію думки. Нігілізм виступив як завершення метафізики, що стоїть над чуттєвими феноменами, розташовуючи істину в іншому світі, тобто у світі Сутностей. Ніцше привів нас безпосередньо до сучасної доби[2].
Ці погляди знайшли продовження у працях М. Гайдеггера, де він критикує техніку за її ворожість смислу, а також веде мову про крайню вбогість нашого світу, про блукання сучасної людини, далекі від буття. Е. Гуссерль пояснює духовну кризу Європи втратою смислу та цінностей, зумовленою надмірним захопленням позитивізмом. Ж.-П. Сартр висловлює сумнів у тому, що вільна людина не використає свою свободу для того, щоб втекти від запаморочливого виру можливостей і пов’язаної з ними відповідальності. Можна назвати й інших філософів ХХ ст., які проголосили необхідність нового бачення світу, нових основ та норм і торували шлях постмодернізмові.
Постмодерністи виступають проти обожнювання науки, проти звільнення природознавства від моральних норм, що призвело до створення невідомих раніше засобів тоталітаристського контролю і маніпулювання людьми, проти руйнування довкілля промисловістю і технікою, проти суто формальної демократії і приниження людської гідності. Вони підкреслюють відповідальність людства, необхідність урахування не лише близького, але й далекого майбутнього суспільства. Вони ставлять під сумнів здатність Розуму дати всеосяжну картину світу. Модель тотальної раціональності зазнала краху.
Філософія у них, зазначає В.С. Лук’янець, це не теорія, а практика "руйнівного творення", тобто "особливий соціокультурний самодеконструювальний процес . Такі процеси всюдисущі. Усвідомлення їхньої гігантської ролі спричинилося до особливого предмета філософської рефлексії. У сфері когнітивної практики "деконструкція" — це той самий процес, завдяки якому виникають неевклідові геометрії, небулеві алгебри, неканторові теорії множин, неарістотелеві логіки, неньютонові механіки, нефрідманові космології, неейнштейнові єдині теорії поля, неєвропоцентристські культури філософствування"[3].
Ми живемо за доби, коли можна сказати, що сам Розум подорослішав. За відомим висловом Б. Паскаля, останній крок Розуму полягає в тому, щоб усвідомити власну обмеженість, і цей крок зроблено — він виявив, що має межі. Навіть математика (в особі К. Геделя та інших учених) встановила межі, що їх не може подолати Розум, причому довела, що вони ним же таки й народжуються. Крім того, постметафізичний Розум дійшов висновку, що факти, узяті самі по собі, неспроможні слугувати підставами для визначення, що вважати правильним, а що — ні. Основну увагу слід звернути на уявлення про саму розумність, правильність і добро. Адже непродумані уявлення про них можуть сприяти зміні фактів і самих обставин нашого життя.
Постмодерністський Розум виступає проти закритих філософських систем типу діалектичного та історичного матеріалізму. Віддаючи перевагу невизначеності, сучасний підхід не визнає редукції, однобічного пояснення складного через просте. Він відкриває не лише прості за своєю природою одиниці, елементарні частки, але й складні сукупності. Сучасний метод відкидає спрощення, оскільки систематична ізоляція одиниць не дозволяє проникнути в суть реального. На думку Г. Башляра, просте завжди походить від складного, найпростіші наукові ідеї потребують ускладнення і розшифрування[4]. Сьогодні комплексна думка про складні явища світу погоджується існувати й розвиватися без основ, у постійній непевності, але це вже не гальмує ні наукового пошуку, ані практичної діяльності. Рішучість жити у світі, який уже втратив основи, постметафізики (зокрема, Дж. Ваттімо) називають "активним нігілізмом". (Щоправда, деякі з них — наприклад, Ж. Деррида — в цьому відношенні не відокремлюють себе від традиції.)
Постметафізичний Розум відмовляється від побудови всеосяжної картини світу. За модерну "царство розуму" зводилося до нав’язування дійсному буттю апріорних раціональних ідей. "На зміну такому історично вичерпаному розумінню панування людини у світі закономірно приходить ідея синтезу природного та соціального буття, розуму та реальності у гармонічну єдність", — пише О.І.Гвоздік. —"Закономірно — оскільки ця ідея підказана самою дійсністю, що виявила як логічні тенденції до такої єдності, так і її реальні передумови. Це означає, що розробка та реалізація даної ідеї пов’язані одночасно з . початком нової ери в історії раціоналізму"[5]. Точніше, йдеться про "завершення циклу генезису раціоналізму як виключно філософської доктрини. Сама філософія перестає існувати як самостійна форма суспільної свідомості, коли хоча б принципове розв’язання суперечності між мисленням та буттям стає не тільки теоретичним"[6].
Завантажити реферат